— Я маю одну пропозицію! — Артем підняв руку посеред класу.
Олена Вікторівна, яка саме записувала щось на дошці, повернулася.
— Артеме, сподіваюся, цього разу без пропозиції прогуляти уроки?
— Ні, ну чого одразу так? Я культурна людина.
Максим пирснув сміхом.
— Культурна? Ти вчора на фізкультурі м'ячем у директора влучив.
— Це була випадковість!
— Тричі? — уточнила я.
Клас зареготав.
Артем показав мені язика.
— Марто, ти взагалі на моєму боці?
— Я на боці правди.
— Зрадниця.
Я усміхнулася.
Після осінньої фотосесії в школі всі тільки й говорили про вечірку. Ми з Артемом, Максимом та кількома однокласниками вже придумали декор, музику й солодкий стіл. Але залишалося одне питання — чи дозволить директор провести захід?
— Отже, — Сергій Миколайович стояв перед нами в актовій залі, — я знаю, що ви хочете організувати вечірку на Гелловін.
— Так! — хором відповів клас.
Директор зняв окуляри.
— Але наша школа не святкує Гелловін.
У залі одразу стало тихо.
Максим прошепотів:
— Ну все. Поминки нашої вечірки.
Я легенько штовхнула його ліктем.
— Замовкни.
Директор продовжив:
— Проте ми можемо організувати осінній маскарад. Без святкування Гелловіну як такого. Тематичні костюми, маски, музика, виступи. Що скажете?
Артем підскочив.
— Я ЗА!
— Артеме, сядь.
— Уже сів.
Я підняла руку.
— А можна зробити маскарад у стилі таємничої осені? З гарбузами, свічками, листям, красивими костюмами?
Директор задумався.
— Це вже звучить цікаво.
— І концерт! — додала я. — Ми ж домовлялися про концерт. Він теж буде?
— Звичайно. Концерт залишається в програмі. Спочатку виступи, потім маскарад.
Я аж засвітилася.
— Дякую!
— Але за організацію відповідаєте ви. І жодних проблем.
— Обіцяємо! — вигукнув Артем.
Максим тихо додав:
— Нічого не обіцяємо.
Коли ми вийшли з актової зали, я буквально стрибала від радості.
— Артеме! Ти чув? Маскарад!
— Чув. І вже придумав собі костюм.
— Який?
— Таємничий незнайомець.
— Максиме, він просто купить чорну маску й назве це костюмом.
— Марто, не руйнуй мою творчість!
Я сміялася так щиро, що навіть не помітила Данила, який стояв біля сходів.
— Весело вам, — кинув він.
Я повернулася.
— А що, заборонено?
— Ні.
Його погляд затримався на мені.
— Ти будеш на маскараді?
— Буду. І на концерті теж.
— Зрозуміло.
Артем обійняв мене за плечі.
— А ми ще танцюватимемо.
Данило стиснув щелепи.
— Я теж буду.
— Ну то приходь, — спокійно відповіла я.
Він, здається, очікував іншої реакції.
— Марто, я хотів поговорити.
— Не зараз, Даниле. У нас справи.
Я пішла разом з Артемом.
Громов залишився стояти.
Максим підійшов до нього.
— Брате, ти вже записався на уроки терпіння?
— Максиме, відвали.
— О, значить, записався.
Увечері я сиділа у своїй кімнаті й розглядала ескіз осіннього образу.
Рудий светр із гарбузом, чорна картата спідниця, берет, високі чоботи. А для маскараду я хотіла щось особливе — чорну маску з маленькими золотими листочками.
Телефон завібрував.
Артем:
«Марто, ти вже придумала костюм?»
Я:
«Так! Буду осінньою принцесою».
Артем:
«Тоді я буду твоїм охоронцем».
Я:
«Не сміши мене 😂»
Артем:
«А якщо серйозно, я хочу, щоб ти була щаслива».
Я на мить перестала усміхатися.
Ці слова були простими, але такими теплими.
Я:
«Дякую, Артеме. Ти справді хороший друг».
Він поставив сердечко.
А через кілька секунд прийшло ще одне повідомлення.
Данило:
«Ти вже придумала костюм?»
Я подивилася на екран.
Я:
«Так».
Данило:
«Який?»
Я:
«Сюрприз».
Він відповів майже відразу.
«Ти спеціально мене інтригуєш?»
Я тихо засміялася.
«Можливо».
«Марто, ти ще пошкодуєш, що не сказала».
«Добраніч, Громов».
«Добраніч, принцесо».
Я відклала телефон і підійшла до вікна.
Надворі падав дрібний осінній дощ. Листя кружляло біля ліхтарів, а в кімнаті пахло чаєм і ванільною свічкою.
Я усміхнулася.
Попереду був концерт, маскарад, нові знайомства й купа пригод.
І, здається, цього разу осінь готувала для нас щось справді особливе.
А Данило Громов ще навіть не уявляв, який сюрприз чекає на нього під моєю маскою.