Данило стояв біля дверей, спираючись плечем об одвірок. На його обличчі грала та сама самовпевнена усмішка, від якої дівчата в школі буквально втрачали голову.
— Ну що, принцесо, вже відійшла від шоку?
Марта схрестила руки на грудях.
— Від якого ще шоку?
— Від мого поцілунку, звичайно.
— Громов, ти нестерпний!
Він засміявся.
— Зате красивий. Не забувай про це.
— Сам себе не похвалиш...
— Хто ж тоді? Ти? Поки що не дуже стараєшся.
Марта закотила очі й хотіла пройти повз нього, але Данило трохи відступив, пропускаючи її.
— До речі, завтра їдемо разом до школи.
— Я сама доберуся.
— Я не питав.
— Даниле!
— Марто, — він нахилив голову, дивлячись їй просто в очі. — Зі мною сперечатися можна. Перемагати — не обов'язково.
Вона не втрималася й усміхнулася.
— Ти завжди такий самозакоханий?
— Ні. Іноді ще гірший.
Наступного ранку Данило спустився на кухню в дорогому чорному одязі, з годинником на зап'ясті й телефоном у руці.
— Доброго ранку, сімейство!
— О, наш красень прокинувся, — усміхнулася мама.
— Мамо, ти забула додати найскромніший.
Марта сиділа за столом із чашкою чаю.
— Скромність тобі точно не загрожує.
Данило глянув на неї.
— А ти вже скучила за мною?
— Ми бачилися п'ять хвилин тому.
— І що? П'ять хвилин без мене — це серйозне випробування.
Батько лише похитав головою.
— Даниле, дай дівчині спокійно поснідати.
— Тату, я просто підтримую сімейну атмосферу.
Він сів поруч із Мартою та потягнувся до її тарілки.
— Це моє! — обурилася вона.
— Тепер наше.
— Купи собі власне!
— У мене є гроші, але твоя їжа смачніша.
Марта засміялася, а Данило задоволено посміхнувся.
Біля школи на нього вже чекали друзі.
— Громов! — гукнув Максим. — Ти сьогодні взагалі збирався з'явитися?
— Я завжди з'являюся ефектно.
Дві дівчини одразу підійшли до нього.
— Даниле, привіт! Ти сьогодні після уроків вільний?
— Побачимо, красуне.
Марта пройшла повз них, навіть не озирнувшись.
Данило помітив це.
— Ей, принцесо!
— Що?
— Ти куди?
— На урок. На відміну від деяких, я тут навчаюся.
Максим засміявся.
— Брате, здається, тебе поставили на місце.
Данило поправив волосся.
— Не хвилюйся. Це тимчасове явище.
Він наздогнав Марту й поклав руку їй на плече.
— Ходімо разом.
— А твої шанувальниці?
— Зачекають.
— Не боїшся втратити популярність?
Данило нахилився до її вуха.
— Моя популярність нікуди не дінеться. А от ти можеш образитися. І це значно небезпечніше.
Марта усміхнулася, але нічого не відповіла.
Вона ще не знала, що для Данила Громова ця гра поступово переставала бути грою.
Я стояла біля вікна в коридорі, намагаючись заспокоїтися після розмови з Данилом.
Він знову поводився так, ніби йому все дозволено. Фліртує з дівчатами, усміхається їм, а від мене вимагає зовсім іншого.
— Марто?
Я обернулася. Переді мною стояв Артем.
— Привіт, — тихо відповіла я.
— Ти чого така сумна?
— Усе нормально.
Артем уважно подивився на моє обличчя.
— Ти плакала?
Я відвела погляд. Не хотіла, щоб хтось бачив мої сльози.
— Просто залиш мене, добре?
— Хто тебе образив?
Я не встигла відповісти.
— Я образив. Проблеми?
Голос Данила пролунав за нашими спинами.
Я завмерла.
Громов стояв за кілька кроків від нас. Його обличчя було напружене, а щелепи стиснуті.
— Ти чого до неї причепився? — запитав Артем.
— А тебе забули запитати?
— Даниле, досить, — прошепотіла я.
Він навіть не подивився на мене.
— Марто, відійди.
— Не командуй нею, придурку! — різко кинув Артем.
Данило зробив крок уперед.
— Повтори.
— Ти придурок! Іди шляйся з іншими дівчатами, а її не чіпай!
У коридорі стало тихо.
Данило криво всміхнувся.
— А що, тобі можна з іншими, а їй ні?
Артем примружився.
— Ти зараз серйозно?
— Абсолютно.
— Ти сам обіймаєшся з однією, фліртуєш з іншою, а коли Марта розмовляє зі мною, у тебе дах зносить?
Данило стиснув кулаки.
— Не лізь у те, чого не розумієш.
— Та я все чудово розумію. Ти звик, що всі дівчата бігають за тобою. Але Марта не твоя іграшка!
Я відчула, як по щоках покотилися сльози.
— Досить! — вигукнула я.
Обидва замовкли.
— Я вам не річ! Не потрібно вирішувати за мене, з ким мені розмовляти!
Данило нарешті подивився на мене. Його погляд на мить змінився.
— Марто...
— Ні! Ти навіть не уявляєш, як мені боляче! Ти можеш робити що завгодно, а я повинна сидіти вдома й чекати, поки ти нагуляєшся?
Він мовчав.
Артем обережно простягнув мені серветку.
— Ходімо, Марто. Не варто через нього плакати.
Данило різко перевів погляд на Артема.
— Ти її нікуди не поведеш.
— А ти мені не вказуй.
Я витерла сльози й сама зробила крок назад.
— Я піду сама.
Розвернувшись, я пішла коридором.
— Марто! — покликав Данило.
Але я не зупинилася.
Вперше за весь час Громов залишився стояти посеред коридору без своєї звичної самовпевненої усмішки.
Максим, який спостерігав за сценою неподалік, підійшов до нього.
— Брате, ти реально перегнув.
— Замовкни.
— Ти ж сам постійно крутишся з дівчатами. Чого від неї хочеш?
Данило провів рукою по волоссю.
— Не знаю я...
— А мені здається, знаєш.
Громов подивився в той бік, куди пішла Марта.
— Вона не повинна плакати через мене, — тихо промовив він.
— То, може, перестанеш поводитися як ідіот?
Данило нічого не відповів.
Він дістав телефон і відкрив її контакт.
Написав:
«Принцесо, нам треба поговорити».
Подивився на повідомлення й стер його.
Потім написав знову: