Перше кохання

Розділ 10. Правила Громова

Данило стояв біля дверей, спираючись плечем об одвірок. На його обличчі грала та сама самовпевнена усмішка, від якої дівчата в школі буквально втрачали голову.

— Ну що, принцесо, вже відійшла від шоку?

Марта схрестила руки на грудях.

— Від якого ще шоку?

— Від мого поцілунку, звичайно.

— Громов, ти нестерпний!

Він засміявся.

— Зате красивий. Не забувай про це.

— Сам себе не похвалиш...

— Хто ж тоді? Ти? Поки що не дуже стараєшся.

Марта закотила очі й хотіла пройти повз нього, але Данило трохи відступив, пропускаючи її.

— До речі, завтра їдемо разом до школи.

— Я сама доберуся.

— Я не питав.

— Даниле!

— Марто, — він нахилив голову, дивлячись їй просто в очі. — Зі мною сперечатися можна. Перемагати — не обов'язково.

Вона не втрималася й усміхнулася.

— Ти завжди такий самозакоханий?

— Ні. Іноді ще гірший.

Наступного ранку Данило спустився на кухню в дорогому чорному одязі, з годинником на зап'ясті й телефоном у руці.

— Доброго ранку, сімейство!

— О, наш красень прокинувся, — усміхнулася мама.

— Мамо, ти забула додати найскромніший.

Марта сиділа за столом із чашкою чаю.

— Скромність тобі точно не загрожує.

Данило глянув на неї.

— А ти вже скучила за мною?

— Ми бачилися п'ять хвилин тому.

— І що? П'ять хвилин без мене — це серйозне випробування.

Батько лише похитав головою.

— Даниле, дай дівчині спокійно поснідати.

— Тату, я просто підтримую сімейну атмосферу.

Він сів поруч із Мартою та потягнувся до її тарілки.

— Це моє! — обурилася вона.

— Тепер наше.

— Купи собі власне!

— У мене є гроші, але твоя їжа смачніша.

Марта засміялася, а Данило задоволено посміхнувся.

Біля школи на нього вже чекали друзі.

— Громов! — гукнув Максим. — Ти сьогодні взагалі збирався з'явитися?

— Я завжди з'являюся ефектно.

Дві дівчини одразу підійшли до нього.

— Даниле, привіт! Ти сьогодні після уроків вільний?

— Побачимо, красуне.

Марта пройшла повз них, навіть не озирнувшись.

Данило помітив це.

— Ей, принцесо!

— Що?

— Ти куди?

— На урок. На відміну від деяких, я тут навчаюся.

Максим засміявся.

— Брате, здається, тебе поставили на місце.

Данило поправив волосся.

— Не хвилюйся. Це тимчасове явище.

Він наздогнав Марту й поклав руку їй на плече.

— Ходімо разом.

— А твої шанувальниці?

— Зачекають.

— Не боїшся втратити популярність?

Данило нахилився до її вуха.

— Моя популярність нікуди не дінеться. А от ти можеш образитися. І це значно небезпечніше.

Марта усміхнулася, але нічого не відповіла.

Вона ще не знала, що для Данила Громова ця гра поступово переставала бути грою.

Я стояла біля вікна в коридорі, намагаючись заспокоїтися після розмови з Данилом.

Він знову поводився так, ніби йому все дозволено. Фліртує з дівчатами, усміхається їм, а від мене вимагає зовсім іншого.

— Марто?

Я обернулася. Переді мною стояв Артем.

— Привіт, — тихо відповіла я.

— Ти чого така сумна?

— Усе нормально.

Артем уважно подивився на моє обличчя.

— Ти плакала?

Я відвела погляд. Не хотіла, щоб хтось бачив мої сльози.

— Просто залиш мене, добре?

— Хто тебе образив?

Я не встигла відповісти.

— Я образив. Проблеми?

Голос Данила пролунав за нашими спинами.

Я завмерла.

Громов стояв за кілька кроків від нас. Його обличчя було напружене, а щелепи стиснуті.

— Ти чого до неї причепився? — запитав Артем.

— А тебе забули запитати?

— Даниле, досить, — прошепотіла я.

Він навіть не подивився на мене.

— Марто, відійди.

— Не командуй нею, придурку! — різко кинув Артем.

Данило зробив крок уперед.

— Повтори.

— Ти придурок! Іди шляйся з іншими дівчатами, а її не чіпай!

У коридорі стало тихо.

Данило криво всміхнувся.

— А що, тобі можна з іншими, а їй ні?

Артем примружився.

— Ти зараз серйозно?

— Абсолютно.

— Ти сам обіймаєшся з однією, фліртуєш з іншою, а коли Марта розмовляє зі мною, у тебе дах зносить?

Данило стиснув кулаки.

— Не лізь у те, чого не розумієш.

— Та я все чудово розумію. Ти звик, що всі дівчата бігають за тобою. Але Марта не твоя іграшка!

Я відчула, як по щоках покотилися сльози.

— Досить! — вигукнула я.

Обидва замовкли.

— Я вам не річ! Не потрібно вирішувати за мене, з ким мені розмовляти!

Данило нарешті подивився на мене. Його погляд на мить змінився.

— Марто...

— Ні! Ти навіть не уявляєш, як мені боляче! Ти можеш робити що завгодно, а я повинна сидіти вдома й чекати, поки ти нагуляєшся?

Він мовчав.

Артем обережно простягнув мені серветку.

— Ходімо, Марто. Не варто через нього плакати.

Данило різко перевів погляд на Артема.

— Ти її нікуди не поведеш.

— А ти мені не вказуй.

Я витерла сльози й сама зробила крок назад.

— Я піду сама.

Розвернувшись, я пішла коридором.

— Марто! — покликав Данило.

Але я не зупинилася.

Вперше за весь час Громов залишився стояти посеред коридору без своєї звичної самовпевненої усмішки.

Максим, який спостерігав за сценою неподалік, підійшов до нього.

— Брате, ти реально перегнув.

— Замовкни.

— Ти ж сам постійно крутишся з дівчатами. Чого від неї хочеш?

Данило провів рукою по волоссю.

— Не знаю я...

— А мені здається, знаєш.

Громов подивився в той бік, куди пішла Марта.

— Вона не повинна плакати через мене, — тихо промовив він.

— То, може, перестанеш поводитися як ідіот?

Данило нічого не відповів.

Він дістав телефон і відкрив її контакт.

Написав:

«Принцесо, нам треба поговорити».

Подивився на повідомлення й стер його.

Потім написав знову:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше