Перше кохання

Розділ 9. Громов, ти у мене отримаєш!

 

Від імені Данила Громова

Я вже збирався лягати спати, коли почув за дверима тихий сміх.

Спочатку подумав, що це Максим знову телефонує. Але потім почув голос батька:

— І що ти скажеш, Ірино? Наш син, здається, закохався.

— Олександре, тихіше! — прошепотіла мама. — Він почує.

Я завмер посеред кімнати.

Серйозно?

Вони підслуховували?!

Я повільно підійшов до дверей і відчинив їх.

Переді мною стояли обоє батьків. Тато тримав у руках чашку чаю, а мама намагалася зробити вигляд, що просто проходила повз.

— Добрий вечір, — сказав я, схрестивши руки на грудях. — Може, вам ще стільці принести? Щоб зручніше було слухати?

Тато пирснув.

— А що? У тебе цікава розмова була.

— Тату!

— Що, сину? Ми ж нічого поганого не почули.

Мама усміхнулася.

— Даниле, ми раді, що ти щасливий.

Я потер обличчя долонею.

— Ви можете хоча б удавати, що не чули?

— Можемо, — відповів тато. — Але тоді доведеться забути фразу про те, що ти влип.

— Я вас обох зараз…

— Що? — мама підняла брову. — Поцілуєш?

Тато розсміявся так голосно, що я теж не втримався.

— Дуже смішно.

Мама підійшла й обійняла мене.

— Головне, сину, не грайся її почуттями. Марта багато пережила. Їй потрібні щирість і спокій.

Я став серйознішим.

— Я знаю, мамо. Я не хочу її образити.

— Тоді все буде добре.

Тато поплескав мене по плечу.

— А тепер спати, романтику. Завтра школа.

— І математика, — додала мама.

— Не нагадуй.

Вони пішли, а я зачинив двері.

Отже, тепер ще й батьки знали.

Чудово. Просто чудово.

Наступного дня я прокинувся з думкою, що сьогодні нарешті зможу нормально пограти в баскетбол після уроків.

Марта ще снідала, коли я спустився на кухню.

— Доброго ранку, професорко.

Вона підняла очі від чашки.

— Доброго ранку, двієчнику.

— Я, між іншим, учора все зрозумів.

— Побачимо після контрольної.

— Ти мені не довіряєш?

— У математиці — ні.

Я сів навпроти й потягнувся до тосту.

— А в інших питаннях?

Марта подивилася на мене поверх окулярів.

— Це залежить від питання.

— Наприклад, чи можна сьогодні запросити тебе на баскетбол?

Вона здивовано моргнула.

— На баскетбол?

— Так. Після уроків ми з хлопцями йдемо на майданчик. Можеш подивитися.

— А якщо я буду кричати на тебе?

— Тоді буду грати краще.

— Самовпевнений.

— Ти ж знаєш, що я люблю виклики.

Вона усміхнулася.

— Добре. Прийду.

Я ледь не подавився чаєм.

— Серйозно?

— Ні, жартую. Звісно, серйозно!

— Тоді сьогодні я точно маю забити переможний м'яч.

— А якщо не заб'єш?

— Ти мене підтримуватимеш.

— Побачимо, Громове.

Після уроків ми з Максимом та Артемом зустрілися біля спортивного майданчика. Максим уже розминався, а Артем сидів на лавці й перевіряв телефон.

— О, наш баскетболіст! — вигукнув Максим, коли побачив мене. — А де твоя група підтримки?

— Зараз прийде.

— Марта?

— А ти когось іншого очікував?

Максим приклав долоню до грудей.

— Який ти романтичний. Скоро ще плакат напишеш: «Марта, дивись, як я кидаю м'яч».

— Можу написати тобі: «Максиме, мовчи».

Артем засміявся.

За кілька хвилин я побачив Марту. Вона йшла до нас разом із Софією. На ній була куртка, джинси й шарф, а волосся вільно спадало на плечі.

Я мимоволі усміхнувся.

— Привіт, — сказала вона.

— Привіт.

— Ну що, покажеш свій талант?

— Тільки дивись уважно.

Софія підморгнула Марті.

— Ми вже приготувалися вболівати.

Максим одразу втрутився:

— А я попереджаю: Громов у нас зірка. Якщо заб'є, доведеться вручити йому медаль.

— А якщо промахнеться? — запитала Марта.

— Тоді заберемо медаль і вручимо йому підручник з математики, — відповів Максим.

Я кинув у нього м'ячем.

— Грай уже!

Гра почалася.

Я вів м'яч, обійшов Артема, зробив передачу Максиму й побіг до кільця. Максим повернув м'яч мені, я підстрибнув і кинув.

М'яч влучив у кільце, прокрутився й вилетів назовні.

— О-о-о! — почувся голос Софії.

Я глянув на Марту.

Вона приклала долоні до рота й голосно вигукнула:

— ГРОМОВЕ! ТИ У МЕНЕ ОТРИМАЄШ НАГАРАЧОМУ ВДОМА!

Максим зігнувся від сміху.

— НАГАРАЧОМУ! АХАХА!

Я повернувся до Марти.

— Ти щойно пригрозила мені?

— Я тебе підтримую!

— Дуже своєрідно.

— Тоді забивай!

Артем підкинув м'яч мені.

— Не відволікайся, Даниле.

Я посміхнувся.

— Зараз побачиш.

Наступна атака була вдалою. Я обійшов суперника, підстрибнув і цього разу влучив точно в кільце.

— Є! — вигукнула Марта.

Я розвів руками, ніби це був фінал чемпіонату.

— Для тебе!

— Не зазнавайся! — крикнула вона, але усміхалася так щиро, що я ледь не забув повернутися до гри.

Максим підбіг до мене.

— Брате, ти зараз граєш не за команду, а за її усмішку.

— І що?

— Нічого. Просто раніше ти так не старався.

— Грай, Бондарю!

Ми продовжили. Я ще кілька разів забив, але потім невдало прийняв передачу, послизнувся й ледь не впав.

— Даниле! — Марта підскочила з лавки.

Я підвівся й підняв великий палець.

— Усе нормально!

— Ти обережніше!

— Переживаєш?

— Ні! Просто не хочу, щоб ти зламався і мені довелося шукати нового репетитора з математики!

Максим аж присів від сміху.

— Оце мотивація!

Я засміявся й повернувся до гри.

Коли матч закінчився, ми з хлопцями сіли на лавку. Максим пив воду, Артем розповідав про завтрашні уроки, а я дивився на Марту.

Вона підійшла й простягнула мені пляшку.

— Тримай.

— Дякую.

— Ти сьогодні непогано грав.

— Тільки непогано?

— Не зазнавайся.

Я зробив ковток води.

— А ти дуже голосно вболівала.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше