Від імені Данила Громова
Я вже збирався лягати спати, коли почув за дверима тихий сміх.
Спочатку подумав, що це Максим знову телефонує. Але потім почув голос батька:
— І що ти скажеш, Ірино? Наш син, здається, закохався.
— Олександре, тихіше! — прошепотіла мама. — Він почує.
Я завмер посеред кімнати.
Серйозно?
Вони підслуховували?!
Я повільно підійшов до дверей і відчинив їх.
Переді мною стояли обоє батьків. Тато тримав у руках чашку чаю, а мама намагалася зробити вигляд, що просто проходила повз.
— Добрий вечір, — сказав я, схрестивши руки на грудях. — Може, вам ще стільці принести? Щоб зручніше було слухати?
Тато пирснув.
— А що? У тебе цікава розмова була.
— Тату!
— Що, сину? Ми ж нічого поганого не почули.
Мама усміхнулася.
— Даниле, ми раді, що ти щасливий.
Я потер обличчя долонею.
— Ви можете хоча б удавати, що не чули?
— Можемо, — відповів тато. — Але тоді доведеться забути фразу про те, що ти влип.
— Я вас обох зараз…
— Що? — мама підняла брову. — Поцілуєш?
Тато розсміявся так голосно, що я теж не втримався.
— Дуже смішно.
Мама підійшла й обійняла мене.
— Головне, сину, не грайся її почуттями. Марта багато пережила. Їй потрібні щирість і спокій.
Я став серйознішим.
— Я знаю, мамо. Я не хочу її образити.
— Тоді все буде добре.
Тато поплескав мене по плечу.
— А тепер спати, романтику. Завтра школа.
— І математика, — додала мама.
— Не нагадуй.
Вони пішли, а я зачинив двері.
Отже, тепер ще й батьки знали.
Чудово. Просто чудово.
Наступного дня я прокинувся з думкою, що сьогодні нарешті зможу нормально пограти в баскетбол після уроків.
Марта ще снідала, коли я спустився на кухню.
— Доброго ранку, професорко.
Вона підняла очі від чашки.
— Доброго ранку, двієчнику.
— Я, між іншим, учора все зрозумів.
— Побачимо після контрольної.
— Ти мені не довіряєш?
— У математиці — ні.
Я сів навпроти й потягнувся до тосту.
— А в інших питаннях?
Марта подивилася на мене поверх окулярів.
— Це залежить від питання.
— Наприклад, чи можна сьогодні запросити тебе на баскетбол?
Вона здивовано моргнула.
— На баскетбол?
— Так. Після уроків ми з хлопцями йдемо на майданчик. Можеш подивитися.
— А якщо я буду кричати на тебе?
— Тоді буду грати краще.
— Самовпевнений.
— Ти ж знаєш, що я люблю виклики.
Вона усміхнулася.
— Добре. Прийду.
Я ледь не подавився чаєм.
— Серйозно?
— Ні, жартую. Звісно, серйозно!
— Тоді сьогодні я точно маю забити переможний м'яч.
— А якщо не заб'єш?
— Ти мене підтримуватимеш.
— Побачимо, Громове.
Після уроків ми з Максимом та Артемом зустрілися біля спортивного майданчика. Максим уже розминався, а Артем сидів на лавці й перевіряв телефон.
— О, наш баскетболіст! — вигукнув Максим, коли побачив мене. — А де твоя група підтримки?
— Зараз прийде.
— Марта?
— А ти когось іншого очікував?
Максим приклав долоню до грудей.
— Який ти романтичний. Скоро ще плакат напишеш: «Марта, дивись, як я кидаю м'яч».
— Можу написати тобі: «Максиме, мовчи».
Артем засміявся.
За кілька хвилин я побачив Марту. Вона йшла до нас разом із Софією. На ній була куртка, джинси й шарф, а волосся вільно спадало на плечі.
Я мимоволі усміхнувся.
— Привіт, — сказала вона.
— Привіт.
— Ну що, покажеш свій талант?
— Тільки дивись уважно.
Софія підморгнула Марті.
— Ми вже приготувалися вболівати.
Максим одразу втрутився:
— А я попереджаю: Громов у нас зірка. Якщо заб'є, доведеться вручити йому медаль.
— А якщо промахнеться? — запитала Марта.
— Тоді заберемо медаль і вручимо йому підручник з математики, — відповів Максим.
Я кинув у нього м'ячем.
— Грай уже!
Гра почалася.
Я вів м'яч, обійшов Артема, зробив передачу Максиму й побіг до кільця. Максим повернув м'яч мені, я підстрибнув і кинув.
М'яч влучив у кільце, прокрутився й вилетів назовні.
— О-о-о! — почувся голос Софії.
Я глянув на Марту.
Вона приклала долоні до рота й голосно вигукнула:
— ГРОМОВЕ! ТИ У МЕНЕ ОТРИМАЄШ НАГАРАЧОМУ ВДОМА!
Максим зігнувся від сміху.
— НАГАРАЧОМУ! АХАХА!
Я повернувся до Марти.
— Ти щойно пригрозила мені?
— Я тебе підтримую!
— Дуже своєрідно.
— Тоді забивай!
Артем підкинув м'яч мені.
— Не відволікайся, Даниле.
Я посміхнувся.
— Зараз побачиш.
Наступна атака була вдалою. Я обійшов суперника, підстрибнув і цього разу влучив точно в кільце.
— Є! — вигукнула Марта.
Я розвів руками, ніби це був фінал чемпіонату.
— Для тебе!
— Не зазнавайся! — крикнула вона, але усміхалася так щиро, що я ледь не забув повернутися до гри.
Максим підбіг до мене.
— Брате, ти зараз граєш не за команду, а за її усмішку.
— І що?
— Нічого. Просто раніше ти так не старався.
— Грай, Бондарю!
Ми продовжили. Я ще кілька разів забив, але потім невдало прийняв передачу, послизнувся й ледь не впав.
— Даниле! — Марта підскочила з лавки.
Я підвівся й підняв великий палець.
— Усе нормально!
— Ти обережніше!
— Переживаєш?
— Ні! Просто не хочу, щоб ти зламався і мені довелося шукати нового репетитора з математики!
Максим аж присів від сміху.
— Оце мотивація!
Я засміявся й повернувся до гри.
Коли матч закінчився, ми з хлопцями сіли на лавку. Максим пив воду, Артем розповідав про завтрашні уроки, а я дивився на Марту.
Вона підійшла й простягнула мені пляшку.
— Тримай.
— Дякую.
— Ти сьогодні непогано грав.
— Тільки непогано?
— Не зазнавайся.
Я зробив ковток води.
— А ти дуже голосно вболівала.