Від імені Данила Громова
Після всіх сьогоднішніх розмов у вітальні я нарешті дістався своєї кімнати. Якщо чесно, мені здавалося, що день уже не здатний мене здивувати. Спочатку батьки вирішили оформлювати опіку над Мартою, потім я почув від неї стільки щирих слів, що ледь не розтанув, а ще згадався наш поцілунок.
І тепер я сидів на своєму ліжку, дивився в телефон і усміхався, як якийсь дурень.
— Громове, ти взагалі нормальний? — пробурмотів я сам до себе.
Телефон завібрував.
ВІДЕОДЗВІНОК — МАКСИМ БОНДАР
Я прийняв виклик.
На екрані з'явилося обличчя Максима. Він лежав на дивані, жував щось і мав такий вигляд, наче щойно дізнався найбільшу таємницю століття.
— О-о-о! — протягнув він. — Живий!
— На жаль для тебе.
— А чого такий щасливий?
— Я завжди такий.
— Ага. А я балерина.
— Тобі навіть пачка не допоможе.
Максим зареготав.
За секунду до дзвінка приєднався Артем. Він сидів за письмовим столом у навушниках і щось записував у зошит.
— Привіт, — спокійно сказав він.
— О, наш інтелектуал! — Максим підніс до камери пачку чипсів. — Артеме, поясни цьому закоханому, що він сьогодні поводиться дивно.
Я ледь не впустив телефон.
— Якому ще закоханому?
— Та не прикидайся, Громове. Тебе сьогодні навіть мама не впізнала б. Ти усміхаєшся так, ніби виграв мільйон.
— Може, і виграв.
— Марту? — одразу запитав Артем.
Я подивився на нього.
— Ти теж туди?
— Я просто поставив логічне запитання.
— Ви обоє нестерпні.
Максим підсунувся ближче до камери.
— Ну, розповідай. Поцілував?
Я зробив паузу.
— А якщо так?
На екрані запанувала тиша.
А потім Максим так голосно заверещав, що я відсунув телефон від вуха.
— Я ЗНАВ!
— Тихіше! — засміявся я. — Ти сусідів розбудиш.
— Брате, це історична подія! Артеме, занотуй дату!
Артем лише похитав головою, але я помітив його усмішку.
— І що тепер? — запитав він.
— А що тепер?
— Ви разом?
Я знизав плечима.
— Ми домовилися не поспішати. Вона сама ще не знає, чого хоче. І я не збираюся на неї тиснути.
Максим театрально приклав руку до серця.
— Господи, він подорослішав. Ще трохи — і почне читати вірші під вікнами.
— Тільки спробуй розповісти комусь — я тебе знайду.
— Ой, страшно!
Ми ще кілька хвилин сміялися, згадуючи шкільні пригоди. Потім Максим раптом примружився.
— До речі, Громове, ти пам'ятаєш, що завтра контрольна з математики?
Я перестав усміхатися.
— Яка контрольна?
Артем підняв голову.
— Завтра. Алгебра. Тема, яку нам задавали повторити.
Я повільно опустив телефон.
— Ні.
— Так, — підтвердив Артем.
— Не може бути.
— Може.
— Я не готувався.
Максим зареготав.
— Ось тепер я бачу справжню драму! Кохання коханням, а математика не чекає!
— Закрий рот, Бондарю.
— Я б допоміг, але сам нічого не знаю.
— Тоді навіщо ти взагалі існуєш?
— Щоб прикрашати твоє життя.
Я важко зітхнув і глянув на підручник, який лежав на полиці.
— Мені кінець.
Артем зняв окуляри й протер їх.
— Можу пояснити кілька завдань, але краще попроси Марту. Вона ж у нас відмінниця.
Я підняв очі.
— Марту?
Максим знову почав сміятися.
— Оце я розумію! Спочатку поцілунок, тепер репетиторство. Романтика нового рівня!
— Ви обоє мене дістали.
— Пиши їй, — порадив Артем. — Вона розбереться.
— Добре. Але якщо вона мене засміє, я вас обох звинувачу.
— Ми тут ні до чого, — сказав Максим. — Ми лише свідки великого кохання і маленької математичної катастрофи.
Я завершив дзвінок, кинув телефон на ліжко й відкрив підручник.
Перші три хвилини я дивився на формули.
Потім закрив його.
— Ні. Сам я це не подужаю.
Я взяв телефон і написав Марті.
Повідомлення — Марта
Данило • 20:14
Данило: Ти зайнята?
Марта: Дивлячись що сталося 😏
Данило: Мені потрібна допомога.
Марта: Ти розбив машину?
Данило: Ні.
Марта: Загубив ключі?
Данило: Ні.
Марта: Тоді що? 😄
Данило: Математика.
Марта: ...
Марта: АХАХАХАХА!
Данило: Я знав, що не варто було писати.
Марта: Громове, ти серйозно?
Данило: Абсолютно. Допоможи, будь ласка.
Марта: Де ти?
Данило: У кімнаті. Чекаю на порятунок.
Марта: Зараз прийду. І не смій тікати від формул.
Я посміхнувся.
Отже, мій вечір офіційно врятований.
Або зіпсований.
Залежить від того, скільки там буде математики.
За кілька хвилин у двері постукали.
— Можна? — почувся голос Марти.
— Заходь, професорко.
Вона відчинила двері й увійшла з підручником, зошитом та двома ручками. На ній була домашня кофта, волосся зібране у недбалий хвостик, а окуляри трохи сповзли на кінчик носа.
Я на секунду забув, що хотів сказати.
— Що? — запитала вона, помітивши мій погляд.
— Нічого.
— Тоді сідай нормально. Зараз будемо вчитися.
— А можна спочатку привітатися?
Вона звела брову.
— Ми вже привіталися.
— Я маю на увазі по-людськи.
— Добрий вечір, Даниле Громове. Ти готовий страждати?
— Якщо ти поруч, то так.
Марта закотила очі, але куточки її губ здригнулися.
Вона сіла за мій письмовий стіл і розклала зошити.
— Отже, показуй, що ти не розумієш.
Я відкрив підручник.
— Усе.
— Даниле!
— Що? Я чесний.
Вона прикрила обличчя долонею.
— Я зараз передумаю допомагати.
— Не можна. Ти ж обіцяла.
— Я ще нічого не обіцяла.
— Ти сказала, що прийдеш. Для мене це вже контракт.
— Ти нестерпний.
— Але симпатичний.
— Самозакоханий.
— Це теж.
Марта засміялася й підсунула до мене зошит.
— Добре. Почнемо з простого. Дивись уважно.
Вона взяла ручку й почала пояснювати тему. Я намагався слухати, чесно. Навіть дивився на записи. Але іноді ловив себе на тому, що стежу за її обличчям, за тим, як вона поправляє окуляри, як злегка хмуриться, коли шукає потрібне пояснення.