Від імені Марти
Після повернення додому я ще довго не могла перестати усміхатися. У голові знову й знову прокручувався той момент у машині. Поцілунок Данила… Його слова… І те, як він дивився на мене.
«А ми тепер хто?» — згадала я своє запитання.
Я похитала головою й поставила сумку біля ліжка. Невже я справді починаю закохуватися в Данила Громова? У того самого хлопця, який ще недавно дратував мене одним лише своїм голосом?
— Марто! Спускайся, будь ласка! — почула я голос тітки Ірини.
Я поправила волосся й вийшла з кімнати.
У вітальні сиділи дядя Олександр, тітка Ірина та Данило. На журнальному столику лежали якісь документи. Усі троє виглядали серйозними.
— Щось сталося? — запитала я, зупинившись біля дивана.
— Сідай, Мартусю, — запросила тітка Ірина.
Я сіла поруч із нею, відчуваючи, як усередині з'являється тривога.
— Ми хочемо з тобою дещо обговорити, — почав дядя Олександр. — Ти знаєш, що ми дуже хвилюємося за тебе. Твоя мама досі за кордоном, і поки що ми не знаємо, коли вона зможе повернутися.
Я опустила очі.
— Я розумію…
Тітка Ірина взяла мене за руку.
— Ми з Олександром багато думали й вирішили, що хочемо оформити над тобою опіку.
Я підняла голову.
— Що?
Данило, який досі мовчав, теж подивився на мене.
— Ми хочемо, щоб ти офіційно залишалася з нами, — продовжив дядя Олександр. — Щоб у тебе було безпечне місце, підтримка й дорослі, які відповідатимуть за тебе, поки твоя мама не зможе бути поруч. Звісно, усе оформимо відповідно до закону.
Я відчула, як у горлі з'явився клубок.
— Але… я ж вам не донька.
— А хіба для того, щоб піклуватися про людину, обов'язково бути її батьками? — лагідно запитала тітка Ірина.
Я не витримала й заплакала.
— Я просто не хочу, щоб ви через мене мали проблеми…
— Мартусю, послухай, — тітка Ірина обійняла мене. — Ти не проблема. Ти дівчинка, якій зараз потрібна допомога. І ми хочемо її тобі дати.
Дядя Олександр додав:
— Ми не збираємося замінювати тобі маму. Вона залишається твоєю мамою, і ми сподіваємося, що ви скоро зможете побачитися. Але поки що ти не повинна хвилюватися про те, де житимеш і хто про тебе подбає.
Я витерла сльози.
— А якщо мама повернеться?
— Тоді ви будете разом, — відповів він. — Ми не хочемо віддаляти тебе від неї. Ми хочемо, щоб ти мала підтримку зараз.
Я подивилася на Данила. Він сидів, спершись ліктями на коліна, і уважно слухав.
— А ти що скажеш, Громове? — тихо запитала я.
Він підняв брови.
— А що я можу сказати? Тепер мені доведеться ділити з тобою холодильник, телевізор і ванну кімнату.
Я крізь сльози засміялася.
— Ти нестерпний!
— Зате чесний.
Він підвівся, підійшов до мене й простягнув руку.
— Ласкаво просимо до нашої родини, Коваленко.
Я подивилася на його долоню, а потім обережно вклала в неї свою.
— Дякую…
— Тільки не займай мою половину дивана, — додав він.
— Я займу весь!
— Оце вже нахабство!
Тітка Ірина засміялася, а дядя Олександр похитав головою.
— Бачу, нудно нам не буде.
Я ще раз обійняла тітку Ірину, а потім дядю Олександра.
— Дякую вам. Я цього ніколи не забуду.
— І не потрібно нічого забувати, — прошепотіла вона. — Просто будь щасливою.
Пізніше, коли я вже збиралася до своєї кімнати, Данило наздогнав мене біля сходів.
— Коваленко, зачекай.
— Що таке?
Він простягнув мені маленьку шоколадку.
— Тримай.
— Це що?
— Хабар.
— За що?
— Щоб ти не займала весь диван.
Я засміялася й забрала шоколадку.
— Пізно, Громове. Я вже все вирішила.
Він усміхнувся, а потім тихо запитав:
— Ти рада, що залишаєшся з нами?
Я кивнула.
— Так. Трохи страшно, але… я рада.
— Тоді все добре.
Він уже хотів піти, але я зупинила його:
— Даниле?
— Так?
— А той поцілунок у машині…
Він повернувся до мене й усміхнувся.
— Що з ним?
— Це було не просто так?
Його усмішка стала м'якшою.
— Ні, Марто. Не просто так.
Я відчула, як щоки знову запалали.
— Добраніч, Громове.
— Добраніч, Коваленко.
Я зайшла до кімнати й зачинила двері.
Тепер у мене був дах над головою, люди, які не дозволяли мені почуватися самотньою, і хлопець, який змушував моє серце битися швидше.
Я все ще не знала, коли повернеться мама. Але вперше за довгий час мені не було так страшно дивитися в майбутнє.