Перше кохання

Розділ 7. Тепер ти наша донька?

 

Від імені Марти

Після повернення додому я ще довго не могла перестати усміхатися. У голові знову й знову прокручувався той момент у машині. Поцілунок Данила… Його слова… І те, як він дивився на мене.

«А ми тепер хто?» — згадала я своє запитання.

Я похитала головою й поставила сумку біля ліжка. Невже я справді починаю закохуватися в Данила Громова? У того самого хлопця, який ще недавно дратував мене одним лише своїм голосом?

— Марто! Спускайся, будь ласка! — почула я голос тітки Ірини.

Я поправила волосся й вийшла з кімнати.

У вітальні сиділи дядя Олександр, тітка Ірина та Данило. На журнальному столику лежали якісь документи. Усі троє виглядали серйозними.

— Щось сталося? — запитала я, зупинившись біля дивана.

— Сідай, Мартусю, — запросила тітка Ірина.

Я сіла поруч із нею, відчуваючи, як усередині з'являється тривога.

— Ми хочемо з тобою дещо обговорити, — почав дядя Олександр. — Ти знаєш, що ми дуже хвилюємося за тебе. Твоя мама досі за кордоном, і поки що ми не знаємо, коли вона зможе повернутися.

Я опустила очі.

— Я розумію…

Тітка Ірина взяла мене за руку.

— Ми з Олександром багато думали й вирішили, що хочемо оформити над тобою опіку.

Я підняла голову.

— Що?

Данило, який досі мовчав, теж подивився на мене.

— Ми хочемо, щоб ти офіційно залишалася з нами, — продовжив дядя Олександр. — Щоб у тебе було безпечне місце, підтримка й дорослі, які відповідатимуть за тебе, поки твоя мама не зможе бути поруч. Звісно, усе оформимо відповідно до закону.

Я відчула, як у горлі з'явився клубок.

— Але… я ж вам не донька.

— А хіба для того, щоб піклуватися про людину, обов'язково бути її батьками? — лагідно запитала тітка Ірина.

Я не витримала й заплакала.

— Я просто не хочу, щоб ви через мене мали проблеми…

— Мартусю, послухай, — тітка Ірина обійняла мене. — Ти не проблема. Ти дівчинка, якій зараз потрібна допомога. І ми хочемо її тобі дати.

Дядя Олександр додав:

— Ми не збираємося замінювати тобі маму. Вона залишається твоєю мамою, і ми сподіваємося, що ви скоро зможете побачитися. Але поки що ти не повинна хвилюватися про те, де житимеш і хто про тебе подбає.

Я витерла сльози.

— А якщо мама повернеться?

— Тоді ви будете разом, — відповів він. — Ми не хочемо віддаляти тебе від неї. Ми хочемо, щоб ти мала підтримку зараз.

Я подивилася на Данила. Він сидів, спершись ліктями на коліна, і уважно слухав.

— А ти що скажеш, Громове? — тихо запитала я.

Він підняв брови.

— А що я можу сказати? Тепер мені доведеться ділити з тобою холодильник, телевізор і ванну кімнату.

Я крізь сльози засміялася.

— Ти нестерпний!

— Зате чесний.

Він підвівся, підійшов до мене й простягнув руку.

— Ласкаво просимо до нашої родини, Коваленко.

Я подивилася на його долоню, а потім обережно вклала в неї свою.

— Дякую…

— Тільки не займай мою половину дивана, — додав він.

— Я займу весь!

— Оце вже нахабство!

Тітка Ірина засміялася, а дядя Олександр похитав головою.

— Бачу, нудно нам не буде.

Я ще раз обійняла тітку Ірину, а потім дядю Олександра.

— Дякую вам. Я цього ніколи не забуду.

— І не потрібно нічого забувати, — прошепотіла вона. — Просто будь щасливою.

Пізніше, коли я вже збиралася до своєї кімнати, Данило наздогнав мене біля сходів.

— Коваленко, зачекай.

— Що таке?

Він простягнув мені маленьку шоколадку.

— Тримай.

— Це що?

— Хабар.

— За що?

— Щоб ти не займала весь диван.

Я засміялася й забрала шоколадку.

— Пізно, Громове. Я вже все вирішила.

Він усміхнувся, а потім тихо запитав:

— Ти рада, що залишаєшся з нами?

Я кивнула.

— Так. Трохи страшно, але… я рада.

— Тоді все добре.

Він уже хотів піти, але я зупинила його:

— Даниле?

— Так?

— А той поцілунок у машині…

Він повернувся до мене й усміхнувся.

— Що з ним?

— Це було не просто так?

Його усмішка стала м'якшою.

— Ні, Марто. Не просто так.

Я відчула, як щоки знову запалали.

— Добраніч, Громове.

— Добраніч, Коваленко.

Я зайшла до кімнати й зачинила двері.

Тепер у мене був дах над головою, люди, які не дозволяли мені почуватися самотньою, і хлопець, який змушував моє серце битися швидше.

Я все ще не знала, коли повернеться мама. Але вперше за довгий час мені не було так страшно дивитися в майбутнє.


 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше