Перше кохання

Розділ 6. Гарбузи, ревнощі та шкільний концерт

 

Від імені Марти

Ранок почався з того, що я майже десять хвилин стояла перед дзеркалом, намагаючись вирішити, чи не надто незвично виглядаю. Сьогодні в школі мали продовжити підготовку до осіннього концерту, а Софія ще вчора переконувала мене вдягнути щось особливе.

Тому я обрала коричневий светр із чорним в'язаним обличчям гарбуза посередині. До нього — коротку клітчасту спідницю зі складками та ременем, чорні високі чоботи на підборах і високі шкарпетки з маленькими вишитими гарбузиками. На голову одягнула чорний берет, а на шию — шарф. Доповнила образ чорною сумкою з брелоком-гарбузом, сережками та невеличким намистом.

— Марто! Ти готова? — гукнула тітка Ірина знизу.

— Уже йду!

Я взяла телефон і спустилася на кухню. Данило сидів за столом, пив каву й переглядав щось у телефоні. Коли я з'явилася, він підняв очі.

— Ого, Коваленко! Це що, гарбузова революція?

— Доброго ранку, Громове. А ти сьогодні особливо дотепний.

— Дякую, я тренувався.

Він оглянув мій светр і посміхнувся.

— Тобі пасує.

Я на мить розгубилася.

— Що?

— Кажу, гарбуз на светрі. Дуже схожий на тебе.

— Даниле!

— Що? Обоє з характером.

Тітка Ірина засміялася, а я сіла за стіл, намагаючись не показувати, що його комплімент мене трохи збентежив.

Коли ми приїхали до школи, біля входу вже стояла Софія. Побачивши мене, вона аж підстрибнула.

— МАРТО! ТИ НЕЙМОВІРНА! — вигукнула вона. — Я знала, що тобі пасуватиме цей образ!

— Тихіше, на нас усі дивляться!

— Нехай дивляться. Ти сьогодні справжня королева осені!

Данило зачинив машину й підійшов до нас.

— А я тут узагалі-то теж є.

— Так, Громове, — відповіла Софія. — Ти сьогодні просто водій.

— Чудово. Мене вже понизили в статусі.

Ми попрямували до школи. У коридорі вже розвішували осіннє листя, паперових кажанів і декоративні гарбузи. Біля актової зали стояли коробки з декораціями, а на столі лежала книга з написом «Spooky Season». Навіть кілька справжніх гарбузів уже чекали, коли їх розставлять на сцені.

— Оце буде красиво! — захоплено сказала Софія.

— Якщо Данило не переплутає музику, — додала я.

— Коваленко, ти можеш хоч один день не згадувати мої музичні здібності?

— Можу. Але тоді доведеться згадувати твої інші недоліки.

Ми засміялися.

Та наша веселість швидко закінчилася, коли до нас підійшла Вікторія. Вона була в бездоганному вбранні, з ідеально вкладеним волоссям і таким виразом обличчя, ніби весь коридор належав їй.

— Даниле, привіт! — солодко промовила вона, навіть не глянувши на мене.

— Привіт, — коротко відповів він.

— Ти сьогодні після уроків вільний? Можемо разом кудись піти.

— Не знаю. У мене підготовка до концерту.

Вікторія нарешті повернулася до мене.

— А, так. Ти ж тепер постійно біля нього. Не втомилася?

Я зітхнула.

— Вікторіє, у мене є справи важливіші, ніж обговорювати тебе.

Її усмішка зникла.

— Ти думаєш, що можеш тут усім командувати?

— Ні. Просто я відповідаю за концерт.

— І що? Тепер ти найголовніша?

Данило зробив крок уперед.

— Вікторіє, вона справді відповідає за концерт. Якщо хочеш допомогти — чудово. Якщо прийшла сваритися, то краще не заважай.

Вона подивилася на нього так, ніби не могла повірити власним вухам.

— Ти її захищаєш?

— Я захищаю нормальну роботу над концертом.

— Звісно, — холодно відповіла вона. — Побачимо, як довго це триватиме.

Вікторія розвернулася й пішла.

Софія нахилилася до мене.

— Мені здається, вона скоро вибухне.

— Не починай, — прошепотіла я.

Після уроків ми зібралися в актовій залі. Олена Вікторівна роздала завдання: Софія мала допомагати з декораціями, Аліна готувала вокальний номер, а Данило відповідав за музичний супровід.

— Отже, — сказала я, відкриваючи блокнот, — нам потрібно остаточно вибрати пісню для фінального номера.

Данило поклав телефон на стіл.

— Я послухав твої варіанти. Є одна, яка мені сподобалася.

— Яка?

Він увімкнув музику. Мелодія була ніжною, але водночас енергійною. Я слухала й усміхалася.

— Оця? — перепитала я.

— Так. Думаю, підійде.

— Мені теж подобається!

— Невже ми вперше погодилися?

— Не звикай.

Він засміявся.

Саме тоді до зали зайшов Артем із кількома аркушами в руках.

— Марто, я знайшов варіант оформлення афіші. Можеш подивитися?

— Звичайно! Дякую, Артеме.

Він став поруч і показав мені малюнок. Ми почали обговорювати кольори й напис, а Данило раптом перестав усміхатися.

— Громове, ти можеш перевірити звук? — запитала я.

— Можу. Якщо тут усі вже закінчили важливіші справи.

Я підняла голову.

— Що це означає?

— Нічого, Коваленко. Працюю я.

Софія, яка стояла неподалік, хитро посміхнулася.

— Ой, здається, у когось поганий настрій.

— Софіє! — прошепотіла я.

Данило ввімкнув музику трохи голосніше, ніж потрібно.

Я похитала головою. Здається, сьогодні в нас буде не лише осінній концерт, а й цілий концерт із його настроїв.

Але коли я випадково зустрілася з ним поглядом, він відвернувся першим.

І чомусь мені захотілося дізнатися, чому його так зачепила моя розмова з Артемом.

Можливо, Громов не такий уже й байдужий, як хоче здаватися?

У цей момент до нас підійшла Софія.
— Перепрошую, що перериваю ваш романтичний дует, але Олена Вікторівна просила сказати, що репетиція закінчується.
— Який ще романтичний дует? — обурилася я.
— Такий, де один пише пісні, а друга дивиться на нього закоханими очима.
— Софіє!
Данило лише засміявся й підвівся зі сцени.
— Не сперечайся, Коваленко. Вона сьогодні небезпечно спостережлива.
Ми почали збирати речі. Я ще раз поглянула на його блокнот, у якому залишилися перші рядки нашої майбутньої пісні.
Можливо, вона ще не була ідеальною. Можливо, Данилові доведеться багато разів переписувати текст і змінювати мелодію. Але я вже знала: ця пісня стане особливою для нашого концерту.
А коли ми виходили зі школи, Данило нахилився до мене й тихо сказав:
— Коваленко, знаєш, я ще не вирішив, друзі ми чи закохані.
Я подивилася на нього.
— А я думала, ти такий самовпевнений, що вже все вирішив.
— З тобою, здається, доведеться вчитися.
І вперше я не знайшла, що йому відповісти.
— І, до речі, Коваленко…
— Ще щось?
— На мотоциклі покатаю. Але за однієї умови.
— Якої?
— Ти більше не називатимеш мене самозакоханим мажором хоча б один день.
Я подивилася на нього й усміхнулася.
— Не обіцяю, принце.
— Я так і знав.
Ми зайшли до будинку, де нас уже чекала тітка Ірина. Вона поглянула на наші усмішки, потім на Данила, а потім на мене.
— Щось цікаве сталося?
— Нічого, мамо, — швидко відповів Данило.
— Звичайно, — усміхнулася вона.
Я відчула, як знову червонію.
А Данило, проходячи повз мене, тихенько прошепотів:
— Наш секрет, Коваленко.
Я лише усміхнулася у відповідь.
І вперше за довгий час думала не про те, коли повернеться мама, не про шкільні проблеми й не про завтрашній день.
Я думала про один короткий поцілунок, який, здається, змінив усе.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше