Від імені Марти
Ранок почався з того, що я майже десять хвилин стояла перед дзеркалом, намагаючись вирішити, чи не надто незвично виглядаю. Сьогодні в школі мали продовжити підготовку до осіннього концерту, а Софія ще вчора переконувала мене вдягнути щось особливе.
Тому я обрала коричневий светр із чорним в'язаним обличчям гарбуза посередині. До нього — коротку клітчасту спідницю зі складками та ременем, чорні високі чоботи на підборах і високі шкарпетки з маленькими вишитими гарбузиками. На голову одягнула чорний берет, а на шию — шарф. Доповнила образ чорною сумкою з брелоком-гарбузом, сережками та невеличким намистом.
— Марто! Ти готова? — гукнула тітка Ірина знизу.
— Уже йду!
Я взяла телефон і спустилася на кухню. Данило сидів за столом, пив каву й переглядав щось у телефоні. Коли я з'явилася, він підняв очі.
— Ого, Коваленко! Це що, гарбузова революція?
— Доброго ранку, Громове. А ти сьогодні особливо дотепний.
— Дякую, я тренувався.
Він оглянув мій светр і посміхнувся.
— Тобі пасує.
Я на мить розгубилася.
— Що?
— Кажу, гарбуз на светрі. Дуже схожий на тебе.
— Даниле!
— Що? Обоє з характером.
Тітка Ірина засміялася, а я сіла за стіл, намагаючись не показувати, що його комплімент мене трохи збентежив.
Коли ми приїхали до школи, біля входу вже стояла Софія. Побачивши мене, вона аж підстрибнула.
— МАРТО! ТИ НЕЙМОВІРНА! — вигукнула вона. — Я знала, що тобі пасуватиме цей образ!
— Тихіше, на нас усі дивляться!
— Нехай дивляться. Ти сьогодні справжня королева осені!
Данило зачинив машину й підійшов до нас.
— А я тут узагалі-то теж є.
— Так, Громове, — відповіла Софія. — Ти сьогодні просто водій.
— Чудово. Мене вже понизили в статусі.
Ми попрямували до школи. У коридорі вже розвішували осіннє листя, паперових кажанів і декоративні гарбузи. Біля актової зали стояли коробки з декораціями, а на столі лежала книга з написом «Spooky Season». Навіть кілька справжніх гарбузів уже чекали, коли їх розставлять на сцені.
— Оце буде красиво! — захоплено сказала Софія.
— Якщо Данило не переплутає музику, — додала я.
— Коваленко, ти можеш хоч один день не згадувати мої музичні здібності?
— Можу. Але тоді доведеться згадувати твої інші недоліки.
Ми засміялися.
Та наша веселість швидко закінчилася, коли до нас підійшла Вікторія. Вона була в бездоганному вбранні, з ідеально вкладеним волоссям і таким виразом обличчя, ніби весь коридор належав їй.
— Даниле, привіт! — солодко промовила вона, навіть не глянувши на мене.
— Привіт, — коротко відповів він.
— Ти сьогодні після уроків вільний? Можемо разом кудись піти.
— Не знаю. У мене підготовка до концерту.
Вікторія нарешті повернулася до мене.
— А, так. Ти ж тепер постійно біля нього. Не втомилася?
Я зітхнула.
— Вікторіє, у мене є справи важливіші, ніж обговорювати тебе.
Її усмішка зникла.
— Ти думаєш, що можеш тут усім командувати?
— Ні. Просто я відповідаю за концерт.
— І що? Тепер ти найголовніша?
Данило зробив крок уперед.
— Вікторіє, вона справді відповідає за концерт. Якщо хочеш допомогти — чудово. Якщо прийшла сваритися, то краще не заважай.
Вона подивилася на нього так, ніби не могла повірити власним вухам.
— Ти її захищаєш?
— Я захищаю нормальну роботу над концертом.
— Звісно, — холодно відповіла вона. — Побачимо, як довго це триватиме.
Вікторія розвернулася й пішла.
Софія нахилилася до мене.
— Мені здається, вона скоро вибухне.
— Не починай, — прошепотіла я.
Після уроків ми зібралися в актовій залі. Олена Вікторівна роздала завдання: Софія мала допомагати з декораціями, Аліна готувала вокальний номер, а Данило відповідав за музичний супровід.
— Отже, — сказала я, відкриваючи блокнот, — нам потрібно остаточно вибрати пісню для фінального номера.
Данило поклав телефон на стіл.
— Я послухав твої варіанти. Є одна, яка мені сподобалася.
— Яка?
Він увімкнув музику. Мелодія була ніжною, але водночас енергійною. Я слухала й усміхалася.
— Оця? — перепитала я.
— Так. Думаю, підійде.
— Мені теж подобається!
— Невже ми вперше погодилися?
— Не звикай.
Він засміявся.
Саме тоді до зали зайшов Артем із кількома аркушами в руках.
— Марто, я знайшов варіант оформлення афіші. Можеш подивитися?
— Звичайно! Дякую, Артеме.
Він став поруч і показав мені малюнок. Ми почали обговорювати кольори й напис, а Данило раптом перестав усміхатися.
— Громове, ти можеш перевірити звук? — запитала я.
— Можу. Якщо тут усі вже закінчили важливіші справи.
Я підняла голову.
— Що це означає?
— Нічого, Коваленко. Працюю я.
Софія, яка стояла неподалік, хитро посміхнулася.
— Ой, здається, у когось поганий настрій.
— Софіє! — прошепотіла я.
Данило ввімкнув музику трохи голосніше, ніж потрібно.
Я похитала головою. Здається, сьогодні в нас буде не лише осінній концерт, а й цілий концерт із його настроїв.
Але коли я випадково зустрілася з ним поглядом, він відвернувся першим.
І чомусь мені захотілося дізнатися, чому його так зачепила моя розмова з Артемом.
Можливо, Громов не такий уже й байдужий, як хоче здаватися?
У цей момент до нас підійшла Софія.
— Перепрошую, що перериваю ваш романтичний дует, але Олена Вікторівна просила сказати, що репетиція закінчується.
— Який ще романтичний дует? — обурилася я.
— Такий, де один пише пісні, а друга дивиться на нього закоханими очима.
— Софіє!
Данило лише засміявся й підвівся зі сцени.
— Не сперечайся, Коваленко. Вона сьогодні небезпечно спостережлива.
Ми почали збирати речі. Я ще раз поглянула на його блокнот, у якому залишилися перші рядки нашої майбутньої пісні.
Можливо, вона ще не була ідеальною. Можливо, Данилові доведеться багато разів переписувати текст і змінювати мелодію. Але я вже знала: ця пісня стане особливою для нашого концерту.
А коли ми виходили зі школи, Данило нахилився до мене й тихо сказав:
— Коваленко, знаєш, я ще не вирішив, друзі ми чи закохані.
Я подивилася на нього.
— А я думала, ти такий самовпевнений, що вже все вирішив.
— З тобою, здається, доведеться вчитися.
І вперше я не знайшла, що йому відповісти.
— І, до речі, Коваленко…
— Ще щось?
— На мотоциклі покатаю. Але за однієї умови.
— Якої?
— Ти більше не називатимеш мене самозакоханим мажором хоча б один день.
Я подивилася на нього й усміхнулася.
— Не обіцяю, принце.
— Я так і знав.
Ми зайшли до будинку, де нас уже чекала тітка Ірина. Вона поглянула на наші усмішки, потім на Данила, а потім на мене.
— Щось цікаве сталося?
— Нічого, мамо, — швидко відповів Данило.
— Звичайно, — усміхнулася вона.
Я відчула, як знову червонію.
А Данило, проходячи повз мене, тихенько прошепотів:
— Наш секрет, Коваленко.
Я лише усміхнулася у відповідь.
І вперше за довгий час думала не про те, коли повернеться мама, не про шкільні проблеми й не про завтрашній день.
Я думала про один короткий поцілунок, який, здається, змінив усе.