Перше кохання

Розділ 5. Новина, якої я не чекала

 

Від імені Марти

Ранок почався з аромату м'ятного чаю та голосу Софії, яка вже вкотре намагалася мене розбудити. Я розплющила очі й побачила її усміхнене обличчя.

— Доброго ранку, сонько!

— Софіє, ще п'ять хвилин…

— Ти вчора казала те саме. А потім проспала майже до обіду!

Я сіла на ліжку й поправила волосся. Учорашня розмова з Данилом не виходила з голови. Я досі пам'ятала його голос, коли він сказав, що я можу телефонувати йому, якщо мені буде важко. Дивно. Ще зовсім недавно я вважала його самозакоханим мажором, а тепер ловила себе на думці, що мені стало спокійніше після його слів.

— До речі, — Софія хитро примружилася. — А хто це тобі вчора ввечері телефонував?

— Ніхто.

— Ніхто з ім'ям Данило Громов?

Я закрила обличчя долонями.

— Софіє!

— Та я нічого! Просто цікаво, як там твій наречений.

— Він не мій наречений!

— Поки що, — підморгнула подруга.

Я кинула в неї подушкою, і ми обидві розсміялися.

Після сніданку я подякувала Софії за гостинність і вирішила повертатися до будинку Громових. Дорогою телефон кілька разів завібрував. Я подумала, що це Данило, але повідомлень від нього не було. Натомість на екрані висвітилося повідомлення від тітки Ірини:

«Мартусю, повертайся, будь ласка. Нам потрібно поговорити. Ми чекаємо на тебе».

У мене неприємно стиснулося серце.

Що сталося?

Коли я зайшла до будинку, у вітальні сиділи дядя Олександр, тітка Ірина та Данило. Останній щось переглядав у телефоні, але, побачивши мене, відразу підвів голову.

— О, Коваленко повернулася! — промовив він. — А ми вже думали, що ти вирішила втекти від нас назавжди.

— Не дочекаєшся, Громове.

Я поставила сумку біля дивана.

— Ви хотіли зі мною поговорити?

Тітка Ірина підійшла й обережно взяла мене за руку.

— Так, люба. Нам щойно повідомили дещо про твою маму.

У мене перехопило подих.

— Про маму? Ви щось знаєте?

Дядя Олександр підвівся.

— Мартусю, ми отримали інформацію, що твоя мама зараз перебуває за кордоном.

Я завмерла.

За кордоном?

— Але… як? — прошепотіла я. — Чому вона нічого мені не сказала? Чому не зателефонувала?

— Поки що ми не знаємо всіх подробиць, — відповів дядя Олександр. — Важливо, що з'явилася інформація про її місцеперебування. Ми намагатимемося з'ясувати більше.

Я відчула, як до очей підступають сльози. Мама жива. Вона десь там, далеко від мене. Але чому вона не повертається? Чому не зв'язалася зі мною хоча б одним повідомленням?

— Вибачте, дядю Олександре… — я опустила голову. — А що тепер буде зі мною?

Тітка Ірина одразу обійняла мене.

— Сонечко, не хвилюйся. Ти залишишся з нами стільки, скільки буде потрібно.

— Але ж я не хочу бути для вас тягарем…

— Навіть не смій так говорити, — лагідно, але твердо промовила вона.

Дядя Олександр кивнув:

— Ми візьмемо це питання на себе. Ти не залишишся сама. Поки ми не з'ясуємо, що саме сталося, ти житимеш у нашому домі.

Я витерла сльози.

— Дякую вам. Я навіть не знаю, як вам віддячити.

— Нічого не потрібно, Мартусю, — сказав він. — Головне, щоб ти почувалася в безпеці.

Данило весь цей час мовчав. Він стояв біля вікна, засунувши руки в кишені, і дивився на мене. Коли наші погляди зустрілися, він підійшов ближче.

— Ну що, Коваленко, тепер ти офіційно нікуди не тікаєш?

Я спробувала усміхнутися.

— А якщо втечу?

— Тоді доведеться знову бігти за тобою з валізою.

— Ти ще й скаржитися будеш?

— Звичайно. Валіза в тебе важка!

Я засміялася крізь сльози. Данило простягнув мені серветку.

— Тримай. Не хочу, щоб ти знову казала, що я нечемний.

— Ти й так нечемний.

— О, значить, усе повертається на свої місця.

Тітка Ірина усміхнулася, дивлячись на нас.

— Даниле, покажи Марті її кімнату. А потім допоможеш мені з обідом.

— Чому я?

— Бо ти мій син.

— Аргумент залізний…

Я піднялася сходами разом із Данилом. Біля дверей своєї кімнати зупинилася й повернулася до нього.

— Громове?

— Слухаю, Коваленко.

— Дякую, що вчора поговорив зі мною.

Він на мить перестав усміхатися.

— Нема за що.

— І… вибач, що так багато плакала.

— Марто, — він нахилив голову, дивлячись мені просто в очі. — Тобі не потрібно вибачатися за те, що тобі боляче.

Я не знайшла слів. Просто кивнула й зайшла до кімнати.

Коли двері зачинилися, я притулилася до них спиною.

Мама за кордоном. Я досі не знала, чому вона там і коли повернеться. У мене залишалося багато запитань, але тепер принаймні я знала, що не сама.

І, як би дивно це не звучало, одним із тих, хто допомагав мені триматися, був Данило Громов — хлопець, із яким я ще недавно не могла провести й десяти хвилин без сварки.

А тепер мені хотілося, щоб він частіше був поруч.


 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше