Від імені Марти
Ранок почався з аромату м'ятного чаю та голосу Софії, яка вже вкотре намагалася мене розбудити. Я розплющила очі й побачила її усміхнене обличчя.
— Доброго ранку, сонько!
— Софіє, ще п'ять хвилин…
— Ти вчора казала те саме. А потім проспала майже до обіду!
Я сіла на ліжку й поправила волосся. Учорашня розмова з Данилом не виходила з голови. Я досі пам'ятала його голос, коли він сказав, що я можу телефонувати йому, якщо мені буде важко. Дивно. Ще зовсім недавно я вважала його самозакоханим мажором, а тепер ловила себе на думці, що мені стало спокійніше після його слів.
— До речі, — Софія хитро примружилася. — А хто це тобі вчора ввечері телефонував?
— Ніхто.
— Ніхто з ім'ям Данило Громов?
Я закрила обличчя долонями.
— Софіє!
— Та я нічого! Просто цікаво, як там твій наречений.
— Він не мій наречений!
— Поки що, — підморгнула подруга.
Я кинула в неї подушкою, і ми обидві розсміялися.
Після сніданку я подякувала Софії за гостинність і вирішила повертатися до будинку Громових. Дорогою телефон кілька разів завібрував. Я подумала, що це Данило, але повідомлень від нього не було. Натомість на екрані висвітилося повідомлення від тітки Ірини:
«Мартусю, повертайся, будь ласка. Нам потрібно поговорити. Ми чекаємо на тебе».
У мене неприємно стиснулося серце.
Що сталося?
Коли я зайшла до будинку, у вітальні сиділи дядя Олександр, тітка Ірина та Данило. Останній щось переглядав у телефоні, але, побачивши мене, відразу підвів голову.
— О, Коваленко повернулася! — промовив він. — А ми вже думали, що ти вирішила втекти від нас назавжди.
— Не дочекаєшся, Громове.
Я поставила сумку біля дивана.
— Ви хотіли зі мною поговорити?
Тітка Ірина підійшла й обережно взяла мене за руку.
— Так, люба. Нам щойно повідомили дещо про твою маму.
У мене перехопило подих.
— Про маму? Ви щось знаєте?
Дядя Олександр підвівся.
— Мартусю, ми отримали інформацію, що твоя мама зараз перебуває за кордоном.
Я завмерла.
За кордоном?
— Але… як? — прошепотіла я. — Чому вона нічого мені не сказала? Чому не зателефонувала?
— Поки що ми не знаємо всіх подробиць, — відповів дядя Олександр. — Важливо, що з'явилася інформація про її місцеперебування. Ми намагатимемося з'ясувати більше.
Я відчула, як до очей підступають сльози. Мама жива. Вона десь там, далеко від мене. Але чому вона не повертається? Чому не зв'язалася зі мною хоча б одним повідомленням?
— Вибачте, дядю Олександре… — я опустила голову. — А що тепер буде зі мною?
Тітка Ірина одразу обійняла мене.
— Сонечко, не хвилюйся. Ти залишишся з нами стільки, скільки буде потрібно.
— Але ж я не хочу бути для вас тягарем…
— Навіть не смій так говорити, — лагідно, але твердо промовила вона.
Дядя Олександр кивнув:
— Ми візьмемо це питання на себе. Ти не залишишся сама. Поки ми не з'ясуємо, що саме сталося, ти житимеш у нашому домі.
Я витерла сльози.
— Дякую вам. Я навіть не знаю, як вам віддячити.
— Нічого не потрібно, Мартусю, — сказав він. — Головне, щоб ти почувалася в безпеці.
Данило весь цей час мовчав. Він стояв біля вікна, засунувши руки в кишені, і дивився на мене. Коли наші погляди зустрілися, він підійшов ближче.
— Ну що, Коваленко, тепер ти офіційно нікуди не тікаєш?
Я спробувала усміхнутися.
— А якщо втечу?
— Тоді доведеться знову бігти за тобою з валізою.
— Ти ще й скаржитися будеш?
— Звичайно. Валіза в тебе важка!
Я засміялася крізь сльози. Данило простягнув мені серветку.
— Тримай. Не хочу, щоб ти знову казала, що я нечемний.
— Ти й так нечемний.
— О, значить, усе повертається на свої місця.
Тітка Ірина усміхнулася, дивлячись на нас.
— Даниле, покажи Марті її кімнату. А потім допоможеш мені з обідом.
— Чому я?
— Бо ти мій син.
— Аргумент залізний…
Я піднялася сходами разом із Данилом. Біля дверей своєї кімнати зупинилася й повернулася до нього.
— Громове?
— Слухаю, Коваленко.
— Дякую, що вчора поговорив зі мною.
Він на мить перестав усміхатися.
— Нема за що.
— І… вибач, що так багато плакала.
— Марто, — він нахилив голову, дивлячись мені просто в очі. — Тобі не потрібно вибачатися за те, що тобі боляче.
Я не знайшла слів. Просто кивнула й зайшла до кімнати.
Коли двері зачинилися, я притулилася до них спиною.
Мама за кордоном. Я досі не знала, чому вона там і коли повернеться. У мене залишалося багато запитань, але тепер принаймні я знала, що не сама.
І, як би дивно це не звучало, одним із тих, хто допомагав мені триматися, був Данило Громов — хлопець, із яким я ще недавно не могла провести й десяти хвилин без сварки.
А тепер мені хотілося, щоб він частіше був поруч.