Перше кохання

Розділ 4. Громове, нам потрібна пісня!

 

Від імені Данила

Я думав, що після того, як Марта пішла до подруги, мій день нарешті стане спокійним. Максим з Артемом уже збиралися додому, тато з мамою займалися своїми справами, а я лежав на дивані у вітальні й гортав телефон. У школі сьогодні я нічого не пропускав, крім уроків, які, чесно кажучи, не дуже й любив. Максим устиг надіслати мені вже п'ять повідомлень із різними жартами про мою «наречену». На останнє я відповів коротко: «Ще одне слово — і ти станеш моїм колишнім другом». Він поставив смайлик зі сміхом. Чудово. Навіть друзі вирішили перетворити моє життя на комедію.

Я вже збирався піти до гаража, коли задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім'я, від якого я мимоволі усміхнувся.

Марта Коваленко.

— Ого, Коваленко, скучила за мною? — відповів я замість привітання.

— Громове, не мрій! — одразу почулася її відповідь. — Нам потрібна пісня!

Я підвівся з дивана.

— Добрий вечір і тобі, сонечко. Як справи? Як прогулянка? Як подруга? А головне — як твоє життя без мого чарівного обличчя?

— Даниле!

— Що? Я просто цікавлюся.

— Можеш хоч хвилину бути серйозним?

— Можу. Але це дорого коштує. Кажи, яка пісня тобі знадобилася?

— Нам для концерту потрібна пісня. Я тут із Софією говорила, і ми вирішили, що треба щось сучасне, романтичне, але не надто сумне. Щоб усім сподобалося. І щоб можна було зробити гарний номер.

Я підійшов до вікна й подивився на вечірню вулицю.

— Тобто ти телефонуєш мені, щоб я врятував твій ідеальний концерт?

— Не твій, а наш!

— О, уже наш? Коваленко, це прогрес. Ще вранці ти хотіла втекти від мене з валізою.

— Я можу передумати й зараз.

— Не сумніваюся.

Вона щось невдоволено пробурмотіла, і я засміявся. Та раптом почув дивний звук. Спочатку подумав, що зв'язок поганий, але потім зрозумів: Марта плаче.

Моя усмішка повільно зникла.

— Марто?

У відповідь — тиша.

— Коваленко, ти мене чуєш?

— Так, — тихо відповіла вона.

Її голос тремтів. Вона намагалася говорити нормально, але їй це не вдавалося. Я відразу випрямився, а пальці міцніше стиснули телефон.

— Що сталося?

— Нічого.

— Марто, я, звісно, не найкращий знавець людських емоцій, але коли людина плаче в слухавку, це зазвичай означає, що сталося щось не дуже веселе.

— Я не плачу!

— Ага. А я балерина.

Вона тихо схлипнула.

І мені раптом стало зовсім не до жартів.

— Гей, Марто, — уже спокійніше промовив я. — Послухай мене. Що трапилося? Софія тебе образила? Хтось щось сказав?

— Ні…

— Тоді що?

Кілька секунд вона мовчала. Я чув лише її нерівне дихання. Мені страшенно хотілося опинитися поруч, хоча ще вчора я б ніколи не повірив, що добровільно захочу бігти за цією дівчиною.

— Я просто… — нарешті прошепотіла Марта. — Я сьогодні подумала, що мама могла б мені зателефонувати. Хоча б на хвилинку. Сказати, що з нею все добре. А телефон досі вимкнений.

Я заплющив очі.

Ось воно.

Її мама зникла майже два тижні тому. Усі ці дні Марта намагалася триматися, не показувати, наскільки їй страшно. Вона усміхалася, сперечалася зі мною, жартувала, а потім залишалася сама зі своїми думками.

— Я знаю, що її шукають, — продовжила Марта. — Я знаю, що треба чекати. Але іноді мені здається, що я більше не можу. Я навіть не знаю, де вона, Даниле. А раптом їй потрібна допомога? Раптом вона кличе мене, а я нічого не можу зробити?

Її голос зірвався, і вона заплакала вже по-справжньому.

Я не знав, що сказати. Зазвичай у мене на будь-яку ситуацію знаходився жарт або впевнена відповідь. Але зараз усі мої слова здавалися неправильними.

— Марто, — тихо сказав я, — мені дуже шкода, що тобі доводиться через це проходити.

— Вибач. Я не хотіла тобі телефонувати й псувати настрій.

— Ти серйозно? — я насупився, хоча вона не могла цього побачити. — Ти можеш телефонувати мені, коли завгодно. Навіть о третій ночі, якщо захочеш обговорити пісню.

Вона крізь сльози тихенько засміялася.

— Ти ж тоді будеш злий.

— Звичайно. Але спочатку вислухаю, а вже потім буду злий.

— Дурень…

— Твій улюблений дурень.

— Не вигадуй, Громове.

Я усміхнувся, почувши, як у її голосі з'явилося трохи звичного тепла.

— Де ти зараз? — запитав я.

— У Софії вдома. Вона пішла на кухню по чай.

— Добре. Побудь із нею. Не залишайся сама, якщо тобі зараз важко. А завтра поговоримо про пісню й концерт, домовилися?

— Домовилися.

— І ще, Марто…

— Що?

— Тобі не потрібно вдавати, що ти завжди сильна. Навіть відмінницям іноді можна плакати.

Вона надовго замовкла.

— Дякую, Даниле.

— Не дякуй. Краще вибери три пісні й надішли мені. Я послухаю та скажу, яка підійде.

— А якщо тобі жодна не сподобається?

— Тоді скажу, що твій музичний смак потребує термінового ремонту.

— Я знала, що ти все зіпсуєш!

— Зате ти вже не плачеш.

— Я ще плачу!

— Тоді я офіційно забороняю тобі плакати через мій чудовий голос.

— Ти нестерпний!

— А ти все ще зі мною розмовляєш.

Вона зітхнула, а потім тихо сказала:

— Добраніч, Даниле.

— Добраніч, Коваленко. І, будь ласка, якщо тобі знову стане важко, телефонуй. Гаразд?

— Гаразд.

Виклик завершився.

Я ще довго дивився на екран телефона, не рухаючись. За вікном уже стемніло, а в кімнаті було тихо. Я згадав її очі за сніданком, її спроби приховати сльози й те, як вона сьогодні пішла з валізою, вирішивши, що нікому не потрібна.

— От же ж, Коваленко… — пробурмотів я.

Я не хотів, щоб вона почувалася самотньою. Не хотів, щоб вона думала, ніби мусить усе витримувати сама.

І найбільше мене дивувало те, що мені справді було не байдуже.

Телефон знову завібрував. Марта надіслала три посилання на пісні й коротке повідомлення:

«Тільки не смійся з мого вибору, Громове. Це серйозно!»




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше