Мей’Раллу

Мей’Раллу притиснулася до парапету, над головою свистіли стріли. Кілька захисників з криками впали — хтось мертвий, хтось поранений. Паніка охопила стіну: люди кидали зброю і, прикриваючись щитами, бігли вниз сходами.

Вона озирнулася, очікуючи наказів від Ар’Хаала.

— Справи у вас кепські, — пролунав поруч знайомий голос.

Мей’Раллу різко обернулася і побачила, як на стіну піднявся Сір’Ан. Він підійшов до парапету й спокійно визирнув униз, наче стріли для нього не становили жодної небезпеки.

— Жниварня… У мене теж така є, — пробурмотів він і витяг із торби тонку металеву рукавицю.

— Можеш допомогти? — запитала вона з надією.

— Накажи людям залишити стіну, — відповів він.

— Всі — донизу! — заволала Мей’Раллу.

Рештки захисників, не вагаючись, покинули свої позиції.

— Куди?! — гримнув Ар’Хаал, але, помітивши Сір’Ана, замовк.

Той підійшов до іншого краю і кивнув комусь на базарній площі. Знизу на стіну почали піднімалися люди. Мей’Раллу впізнала серед них проповідника вогняно-червоній робі, якого бачила на вулицях. Декілька інших облич теж здавалися знайомими, але вона ніяк не могла згадати, де бачила їх раніше.

— Хто вони? — насторожено запитала Мей’Раллу.

— Зараз побачиш, — коротко кинув Сір’Ан і натягнув рукавицю.

Він підійшов поближче до Ар'Хаала, ставши якраз над вхідною брамою. Кілька новоприбулих зняли з пояса металеві нашийники й наділи собі на шию. Мей’Раллу затамувала подих, чекаючи спалаху, вибуху чи блискавки. Але нічого не сталося. Лише стріли зненацька перестали летіти на стіну.

Люди, які наділи нашийники, похитнулися, наче з них раптово вичавили всі сили. Інші підхопили їх під руки і посадили, притуливши до парапету.

Сір’Ан клацнув пальцями в рукавиці — і нашийники розкрилися. Він полізу торбу і витяг невелику металеву кулю, стиснувши її в долоні. Мей’Раллу здригнулася: вона вже бачила подібні біля храму, ту ніч, коли вони з Ар’Хаалом викрадали Провідників. Та, що вона взяла з собою, зараз лежала серед її речей у будинку Канцелярії.

Сір’Ан тримав її кілька хвилин, а тоді просто випустив. У цю є мить інші люди, як по команді, наділи на себе нашийники. Куля вдарилась об камінь і покотилася прямо до ніг Мей’Раллу. Вона простягнула руку, очікуючи відчути знайоме тепло, та кулька була холодною.

До неї підійшов проповідник у вогняно-червоному і простягнув руку. Підкорюючись Мей’Раллу віддала йому кулю і той заховав її в торбу.

Наважившись, Мей’Раллу підвелася й визирнула з-за парапету. Декілька імперських лучників іще намагалися поцілити в Сір’Ана, та їхні стріли немов натикалися на невидиму стіну й безсило падали додолу. За її підрахунками, армія ворога мала вже підходити до міста, та вона дивно застигла на місці. Поверхня перед солдатами весь час змінювалася: то ставала твердою, мов камінь, то розсипалася назад у сипучий пісок.

— Дзень, — пролунало, коли з руки Сір’Ана випала ще одна кулька.

Мей’Раллу перевела погляд. Ар’Хаал також пильно стежив за тим, що відбувається назовні, а поруч із ним стояв Зар’Каан. Він залишив командування на площі й піднявся сюди, мабуть, не витримавши невідомості.

Знову глянувши на поле, вона завмерла. Серед воїнів виділявся Шукач — він стояв на самому перешийку, широко розставивши ноги. На його руці виблискувала така ж сама металева рукавиця, як у Сір’Ана. Позаду, у бойовому порядку, зімкнувши щити, чекали Сталеві Бастіони.

— Дзень, — ще одна кулька вдарилася об камінь.

Мей’Раллу зиркнула навколо: кількість тих, хто сидів під парапетом, невпинно зростала. Та нові люди брали нашийники і защіпали їх на шиї.

Погляд знову ковзнув на поле бою. Імперська армія й далі застигала нерухомо, але щось змінилося. Перешийок, що сполучав міську браму з Центральними провінціями, наче танув — тверда земля розсипалася на дрібні зерна перетворюючись на сипучий пісок.

— Дзень.

Сір’Ан випустив ще одну кульку. Металевий звук відволікав, привертаючи увагу до подій на стіни.

Поряд посадили жінку з нашийником. Її обличчя видалося Мей’Раллу тривожно знайомим. Вона вдивлялася, намагаючись пригадати, і раптом помітила долоню з темною плямою. Обережно розгорнула пальці — і завмерла. На шкірі виразно проступав знак потрійного язика полум’я.

Її осінило. Всі ці люди… Вона бачила їх раніше — в поселенні шпигунів Шукачів. А цю жінку вона сама допомогла впіймати.

Їхні нові союзники ще вчора шпигували для Шукачів.

Мей’Раллу знову подивилася на поле бою. Сипучі піски вже підбиралися до ніг Шукача. Здавалося, той нарешті побачив небезпеку і перетворення зупинилося. Вона зрозуміла: між Чародієм і Шукачем точилося невидиме протистояння, запекле й виснажливе.

— Дзень.

Мей’Раллу зиркнула на Сір’Ана. Від утоми він обперся об парапет, рука в рукавиці тремтіла. Та раптом проповідник у вогняно-червоній робі підхопив один із нашийників і защепив його собі на шию. Сір’Ан немов ожив — тремор зник, він випростався наче вловив друге дихання.

З поля бою донеслися крики. Імперські війська, що стояли широким фронтом, поволі відступали. Ґрунт під ногами зникав — тверда поверхня перетворювалася на сипучий пісок не лише попереду, а й із боків. Ще мить — і відступ переріс у панічну втечу. Сталеві Бастіони скидали важкі щити, намагаючись бігти швидше. Тих, хто стояв ближче до краю, невблаганно затягувала піщана прірва. Над полем бою здійнявся пронизливий крик жаху.

Лише на перешийку Шукач ще чинив спротив. Побачивши, що наступ провалився, Сталеві Бастіони позаду нього почали відходити.

— Дзень.

Цього разу Мей’Раллу не відволіклася на звук. Відступ важкої піхоти оголив те, що досі було прихованим і вона побачила групу Шукачів, які весь час ховалися за щитами. Перед собою вони тримали людей у лахмітті, скутих кайданами й металевими нашийниками. Один із полонених привернув її увагу. Високий чорнявий хлопчина… Довге волосся закривало частину обличчя, але в його поставі було щось знайоме.