Раулен

Підвищення майже не змінило життя Раулена. Як і раніше, від світанку до вечора він описував товари караванів, що прибували й вирушали далі. Лише до знайомого ниття пошкодженої ноги додалося інше — тягар сумління. Лежачи в ліжку, Раулен мимоволі питав себе, чи правильно вони вчинили, виставивши Мааз’Тала винним у фальсифікації звітів. Про долю колишнього начальника відділу обліку Шаґаретської Канцелярії нічого не було відомо, та Раулен сподівався: якщо бодай половина його хвастливих розповідей про впливових знайомих виявиться правдою, Мааз’Тал виплутається.

Час від часу він заходив до крамниці «Спеції та олії», чекаючи на звістку, та ні новин, ні нових вказівок від Ар’Хаала й Мей’Раллу не надходило, тож він не знав, як просувається їхня боротьба зі шпигунами.

Серед караванів, що прибували, все частіше траплялися вози, навантажені брилами каміння зі Східних провінцій і все більше чорних плащів з’являлося на вулицях міста. Кожна зустріч із ними лише підсилювала думку: ще трохи, і їх стане стільки, що шпигуни їм більше не знадобляться.

Він сидів у кабінеті й перебирав папери, коли у двері постукали.

— Заходьте! — гукнув.

На порозі з’явився черговий писар.

— Тебе кличе керівниця. Просила зайти, як матимеш вільну хвилину, — кинув він і зник у коридорі.

Раулен напружився. Рашіма Вал’Тар не викликала через дрібниці. Вона взагалі рідко втручалася, якщо підлеглі справно виконували свою роботу. Отже, трапилось щось серйозне.

Він узяв пачку бланків, необхідних для роботи з торговцями, і рушив на другий поверх.

Двері з табличкою «Рашіма Вал’Тар» були зачинені. З-за них долинали голоси. Ще одна тривожна прикмета: Рашіма майже ніколи не закривала дверей. Звуки розмови ставали все гучніші і в її тоні з’явилися нотки погрози. Раптом усе стихло. Двері рвучко відчинилися, і з кабінету вийшов командувач  місцевого підрозділу Сталевих бастіонів. Його обличчя пашіло гнівом, а важка броня дзеленчала в такт швидким крокам.

Раулен зайшов. Попри ранній час, керівниця виглядала виснаженою. Купа паперів, що зазвичай лежала на її столі рівним стосом, тепер перетворилася на хаотичну гору.

— Зачини двері й сідай, — мовила вона.

— Важка розмова? — обережно припустив Раулен.

— Голова цього солдафона така ж непробивна, як його броня, — злісно кинула Рашіма. — Йому й шолом не потрібен: усе одно її нічого не проб’є.

Вона стукала пальцями по столу, немов відраховуючи кожне слово.

— Печатка, бачте, не та на наказі! Пів року отримував грошове забезпечення, і печатка його не хвилювала. А тепер раптом — принциповий!

Її обурення вилилося в цілий потік колючих слів, де згадувалася вибіркова принциповість командира та його впертість. Зрештою зітхнула і винувато глянула на Раулена:

— Вибач. Останні дні неймовірно важкі. Це не виправдання, ти не мав цього слухати.

— Нічого, — відмахнувся він. — Ви хотіли мене бачити, — нагадав він про причину своєї присутності.

Обличчя Рашіми різко посерйознішало.

— Так. І те, що скажу, має лишитися між нами. Жодного слова колегам чи будь-кому поза Канцелярією.

Раулен кивнув.

— Причина наших клопотів — у листі зі Столичної Канцелярії, — почала вона.

У Раулена всередині все охололо. Невже там зрозуміли, що Мааз’Тал був лише підстаркуватим фантазером?

— Лист підписаний особисто Кеоном Мардевісом. Знаєш, хто це? — запитала вона.

— Голова Імперської Канцелярії, — тихо відповів Раулен.

— Саме так. Перша людина в нашій структурі. — Рашіма зробила паузу, ніби готуючи його до удару. — Він наказав евакуювати Шаґаретську Канцелярію.

Раулен був приголомшений. Канцелярія для нього завжди була такою ж незмінною, як і сама Імперська влада.

— Бачу, в тебе купа питань, — твердо мовила Рашіма. — Але залиш їх при собі. Відповіді я або не знаю, або не зможу дати.

— То що мені робити? — ледве вимовив він.

— По-перше, мовчати. Колеги отримають інструкції окремо. По-друге, до кінця тижня працюй, як завжди. Якщо маєш незавершені справи — закінчи. Я ж до суботи підготую тобі рекомендації.

Вона глянула йому просто у вічі.

— А потім ти вирушиш у Каерліс. Зрозумів?

— Зрозумів, — кивнув Раулен, поступово приходячи до тями після почутого.

Вийшовши з будівлі, Раулен повільно рушив до караванів, обмірковуючи почуте. Новина приголомшувала своєю неможливістю. Чого ж так бояться в столиці, що вирішили евакуювати Шаґаретську Канцелярію? Невже Ар’Хаал справді став настільки сильним, щоб кинути виклик самій Імперії? У це важко було повірити. Голова Великого Роду прагнув лише справедливості для онука і хоч був готовий відстоювати її навіть силою, про протистояння Імперській владі мова ніколи не йшла. Чи щось змінилося? Але ж тоді першими мали б евакуювати Шукачів — адже саме вони стали б головною ціллю Ар’Хаала.

День минув у звичній роботі та тяжких роздумах. Раулен вирішив: перед від’їздом неодмінно знайде час, аби прогулятися до Цитаделі і дізнатися побільше.

Ранок почався незвично тихо. Зазвичай біля його кабінету вже товпилися нетерплячі торговці, які хотіли виїхати якомога раніше, але сьогодні не було жодного. Та й на майданчику біля брами він побачив лише два каравани: один — з кам’яними брилами, а інший належав його приятелеві Гарвену Торлу.

Раулен рушив до приятельських возів, та Гарвен кивнув в бік каравану Шукачів, мовляв закінчи з ними, щоб не дратувати.

Швидко провівши облік, Раулен підійшов до приятеля.

— Тримаєшся значно краще, ніж минулого разу, — замість привітання усміхнувся торговець. — Уже й не видно, як сильно вони тобі «подобаються».

— Мабуть, звик. Надто багато їх стало довкола, — знизав плечима Раулен.

— Шукачів зараз повно скрізь. У столиці вже давно йде набір новобранців для провінцій, — відповів Гарвен із тінню смутку.

— Та годі про сумне. Як робота? – швидко змінив тему торговець.