Мей’Раллу

Мей’Раллу в’їхала в Шаґарет, місто змінилося за час її відсутності. Ще на під’їзді вона обігнала кілька возів, навантажених кам’яними глибами. Вози повільно тяглися трактом зі Східних провінцій у супроводі Шукача.

У самому місті їх було не так багато, як у Далмерісі, та все ж чорні плащі то тут, то там виринали в натовпі. Раніше рідке видовище поступово перетворювалось на постійну присутність.

Вона проїхала крізь ринкову площу й попрямувала до крамниці «Спеції та олії». Треба було залишити Даанірі повідомлення про своє повернення, а ще перевірити — чи є новини від Раулена й нові вказівки від Ар’Хаала.

Шум ринку стихав позаду, і тоді Мей’Раллу збагнула: вулиця занадто тиха. Попереду стояв натовп, майже перегороджуючи прохід. Люди завмерли з заплющеними очима, мов виконували якийсь ритуал.

Вона під’їхала ближче — і саме в ту мить усі, наче за командою, люди розплющили очі й одночасно заговорили:

Вони ведуть — у морок німий,

Ведуть, щоб згас ти, покірний, сліпий.

Та ми — не зола і не прах земний,

І дух наш палає — вогонь живий.

Коли слова стихли, натовп обернувся до чоловіка у вогняно-червоній робі з потрійним язиком полум’я, вишитим на грудях.

— З кожним днем нас стає все більше, — голосно мовив проповідник. — Більше тих, хто готовий побачити істину.

Його голос звучав упевнено, навіть урочисто.

— Незабаром морок розвіється. І ми маємо бути готові. Ми маємо діяти, коли прийде вогонь істини.

Натовп застиг, ловлячи кожне слово.

«Дивно, що Шукачі їх не чіпають, — подумала Мей’Раллу. — Мабуть, не хочуть дратувати містян, доки не збудують Цитадель і не закріпляться остаточно в Шаґареті».

Вона проїхала повз, звернула у вузький провулок і зупинилася біля знайомих дверей, які відчинив той самий слуга.

Усередині Мей’Раллу швидко написала повідомлення Даанірі, а тоді розгорнула листа від Ар’Хаала. Той вимагав негайно повертатися до маєтку Саланкарів.

Вийшовши з крамниці, вона знову виїхала на головну вулицю й кинула погляд на натовп. Люди все ще стояли, наче прикуті, слухаючи проповідника у червоній робі.

Мей’Раллу скерувала коня вперед і невдовзі залишила Шаґарет позаду.

Знайомі обриси маєтку Саланкарів приємно зігрівали Мей’Раллу зсередини. Надто довго її не було вдома. Вона пришпорила коня, прагнучи встигнути до заходу сонця.

Біля брами на неї вже чекав Зар’Каан.

— Ар’Хаал чекає в їдальні, — сказав він, міцно обійнявши доньку.

— Я б спершу привела себе до ладу, — обережно відповіла Мей’Раллу.

— Він просив, щоб ти одразу приєдналася. Потім буде час змити дорожню пилюку, — заперечив Зар’Каан.

Вона передала батькові повіддя й рушила до будинку.

У їдальні за довгим столом поруч з Ар’Хаалом сиділи Хаарісса та Сір’Ан. Цей чоловік не подобався Мей’Раллу від самого початку: надто зухвало він поводився на першій зустрічі. А коли відкрилися його магічні здібності — вона зрозуміла, що навіть трохи його побоюється. Та іншого виходу не було: без Сір’Ана не вдалося б виявляти шпигунів, тож доводилось миритися з його присутністю.

— Сідай, — махнув рукою Ар’Хаал, вказуючи на вільний стілець. — І розповідай, як минула мандрівка.

Мей’Раллу сіла на вільний стілець подалі від Сір’Ана.

— Марна трата часу, — знизала вона плечима. — Енвар із синами вислухали, розпитували, але все, що змогли пообіцяти, — підняти питання у Великому Кабінеті.

— Отже, Рах’Маал помилився щодо нього, — пробурмотів Ар’Хаал. — Не така вже й тверда в нього рука.

— Молодший син, Санон, обіцяв допомогу. Але навряд вона буде значною, якщо взагалі буде, — додала Мей’Раллу.

— А Моркалейни? — продовжив розпитувати Ар’Хаал.

— Листа прийняли, а від зустрічі відмовились. Протримали мене три дні порожніми обіцянками, а насправді лише тягнули час. — відрубала вона, накладаючи собі вечерю.

— Старий дурень, — вилаявся Ар’Хаал. — Убили його онука, а він поводиться, наче ображена дитина.

— Ми й припускали, що так буде, — лагідно втрутилася Хаарісса.

— Так, але було б легше, якби вони пристали на наш бік, — зітхнув Ар’Хаал.

— А як у вас справи? — запитала Мей’Раллу, переводячи розмову.

— Чудово, — вперше озвався Сір’Ан, і в його усмішці промайнуло щось тріумфальне.

— Справді, — підтвердив Ар’Хаал. — Спершу лише кілька Родів дозволили нам перевірити своїх людей на шпигунів. Та чим більше ми виявляли, тим більше Родів просили про перевірку. Завдяки Сір’Ану на Півдні їх майже не залишилось.

— Майже? — перепитала Мей’Раллу.

— Лишилося кілька віддалених сіл та Ескаліти. Зара’Ніса забороняє перевіряти її людей. Вона вважає, що Великий Кабінет примусить Шукачів відкликати шпигунів. Наче Кабінет хоч раз ухвалював розумні рішення, — скривився Ар’Хаал.

— А що зі шпигунами? Ви їх… — Мей’Раллу провела рукою по шиї.

— Ні, — похитав головою Ар’Хаал. — Зара’Ніса вважає, і тут я з нею трохи погоджуюсь, що їх ще можна буде виміняти на щось корисне.

— А якщо Шукачі відмовляться — втрутився Сір’Ан. — Це стане неприємним сигналом для шпигунів у інших провінціях.

— Тому ми зібрали їх у одному селі й тримаємо під охороною, — пояснив Ар’Хаал. — Завтра Сір’Ан вирушає ловити останніх. Поїдеш з ним.

Мей’Раллу ледь помітно зціпила зуби. Подорож із цим чоловіком була останнім, чого їй хотілося, але сперечатися з наказом голови Роду вона не наважилась.

Полювання на шпигунів мало чим відрізнялося від попередніх. Сір’Ан їздив селами, просив у селян води чи їжі, заглядав до ремісничих майстерень, удаючи цікавого покупця, або заходив у корчму, де міг годину сидіти за кухлем пива. Після цього виїжджав далі, залишаючи село, яке невдовзі тихо оточували люди Ар’Хаала. За день чи два когось неодмінно ловили на дорозі — з листом до Шукачів.

— Це останній, — промовив Сір’Ан, коли зв’язаного шпигуна привели до табору й посадили поруч із двома іншими.