Тайріс

Скардгольм зустрів Шукачів прохолодою. Загін повільно проїхав вулицями північного міста в бік Цитаделі. Більшість будівель Цитаделі вже були побудовані, та деякі ще були не завершені. По двору розносився стукіт і крики майстрів.

— Розвантажуватися, — наказав пан Бартан, окинувши двір поглядом. Потім гукнув:

— Тайрісе, зі мною. Є важлива справа.

Хлопець передав коня служці й підійшов. Бартан дістав із сідельної сумки різьблений ящик із темного дерева.

— Впізнаєш?

Тайріса пересмикнуло від спогадів.

— Так, пане. Езгар діставав із такого рукавицю, а ви — Сльозу Провідника.

— Саме так. Це артефакти, без яких ми не зможемо виконати призначення, — пояснив Бартан і рушив до виходу з двору.

Тайріс поспішив слідом.

— Вони настільки важливі, що зберігаються лише в найбезпечнішому місці.

— Хіба найбезпечніша не Цитадель? — здивувався хлопець.

— Добудується — тоді так. А поки що занесемо їх у Храм. Ніхто не наважиться грабувати обитель Провідників.

Храм Скардгольма стояв неподалік, і за кілька хвилин вони повернули в браму Храмового комплексу. Прочани, які виходили, помітивши Чорні плащі, здригнулися й поспіхом звернули в інший бік.

— Навіть прочани нас бояться, — тихо кинув Тайріс.

— Звикнуть, — відказав Бартан. — Шукачі отримають виплати й підуть витрачати гроші по шинках та крамницях. Немає нічого, що швидше зближує, ніж платоспроможний покупець.

Вони увійшли до головної будівлі Храму: усередині тьмяне світло смолоскипів освітлювало високі колони.

— Почекай тут, — наказав Бартан і попрямував до Провідника, який чекав біля вівтаря. Вони перекинулися кількома словами й зникли в бічних дверях.

Минуло з десяток хвилин, перш ніж Бартан повернувся вже без різьбленого ящика.

Старший Шукач і Тайріс повернулися до Цитаделі. Двір гудів: служки розвантажували вози, Шукачі поспіхом розбирали речі й метушливо шукали собі місця на ніч. Тайріс озирнувся, відчуваючи неспокій: рекрути поки тренувалися жили в бараках, а тепер, коли всі отримали Чорні плащі, кожен прагнув урвати собі кімнату з кращими сусідами.

Він узяв свої скромні пожитки й піднявся сходами до житлового крила. У довгих коридорах вирувала метушня: Шукачі займали кімнати кидаючи речі на вільні ліжка. Тайріс пройшов повз кілька дверей зазираючи всередину: зайнято. Далі — теж. Його охопило неприємне відчуття, ніби він стане останнім і йому дістанеться найгірша кімната з ліжком біля дверей чи в кутку під холодним вікном.

Він зупинився, трохи розгублений. Коридором якраз ішов служка з оберемком постільної білизни.

— Ще є вільні ліжка? — спитав Тайріс.

Служка здивовано звів брови.

— Але ж ви — помічник пана Бартана. Для вас передбачена окрема кімната, поряд із кабінетом Старшого Шукачa.

— Окрема кімната? — не повірив Тайріс.

— Авжеж, пане, — з повагою відповів хлопчина. — Я проведу.

Тайріс відчинив двері — й завмер. Його чекала простора, затишна кімната: широке ліжко з білою постіллю, стіл біля вікна, дві шафи для речей.

Хлопець зробив крок усередину, захоплено оглядаючи кімнату. Відчуття було майже нереальним.

Серце калатало. Він по-справжньому відчув, наскільки він зараз далеко від дошки з сінником у бараці Обмежених.

Робочі дні Тайріса починалися однаково. Після сніданку він приходив у кабінет Бартана й сідав за невеликий стіл у кутку. Поки Старший Шукач обходив Цитадель, даючи вказівки будівельникам, Тайріс перебирав листи та повідомлення. Важливі — одразу відкладав на стіл Бартану. Коли той повертався, то переглядав їх і при потребі диктував Тайрісу відповідь, той записував, запечатував, щоб потім передати через служок. Найцінніші ті, що не можна було довірити стороннім, він доставляв особисто.

Служка відчинив двері й поклав на стіл ще одну пачку листів. Тайріс узявся сортувати: пропозиції торговців — окремо, від тих, із ким уже домовилися, — в інший бік.

Раптом його увагу привернув один конверт. Не пану Бартану. Не Старшому Шукачеві. Просто — «Шукачам». І без підпису.

Тайріс нерішуче розкрив його й пробіг очима рядки.

Його обличчя змінилося. Він різко підвівся, зачепив стіл — кілька паперів розсипалися по підлозі. Не звертаючи на них уваги, Тайріс рвонув до дверей і вибіг у коридор.

— Пане Бартане, пане Бартане! — Тайріс підбіг до Старшого Шукачa, який щось обговорював із майстром будівельників.

Той невдоволено звів брови, обернувшись до хлопця, який так невчасно перебив розмову.

— Чого тобі? — сухо запитав він.

— Це терміново, — видихнув Тайріс, простягнувши листа.

Пан Бартан швидко пробіг очима рядки. Потім перечитав ще раз, повільніше, вдумливо. Його обличчя залишилось незворушним.

— Термінові справи, — кинув він майстрові й рушив у бік кабінету.

По дорозі підкликав служку:

— Знайди Шукача Брюнна. Нехай зайде до мене.

— Ви впевнені, що Брюнн… підходить? — несміливо запитав Тайріс. — У нього ж зовсім немає досвіду.

— Якщо одразу діяти силою, отримаємо лише невдоволення місцевих, — відповів Бартан. — Поки Цитадель недобудована, краще цього уникати.

Двері відчинилися — до кабінету увійшов Брюнн Сторвейн.

— Викликали, пане?

— Заходь, — кивнув Старший Шукач. Він почекав, поки двері зачинилися, і заговорив:

— Ти з нами не так давно, але, певно, знаєш, у чому суть нашої роботи.

— Шукаєте тих, у чиїх жилах пульсує дар, — відразу процитував Брюнн слова посвяти.

Бартан ледь помітно всміхнувся.

— Саме так. Ми отримали звістку, що хтось користувався даром у Скардгольмі.

— І ви хочете, щоб я знайшов цю людину? — Брюнн відсахнувся, в його голосі змішалися подив і настороженість.

— Хочу, щоб ти взяв участь, — спокійно відказав Бартан. — Наше джерело вказує на будинок місцевого торговця Феннарда.

Він уп’явся поглядом у Брюнна й додав: