Лірайна

Лірайна спрямувала коня до найближчого лісочка. Десь там, серед темних дерев, Фрейга планувала зупинилась на ніч.

— Вже не спиш? — тихо озвалася вона, під’їхавши до стоянки й побачивши, як подруга роздмухує багаття.

Фрейга здивовано звела очі на Лірайну, яка, зараз мала спати власному домі поруч із родиною.

— Дзвони розбудили. В місті щось трапилось, — відповіла вона, а тоді, приглядівшись уважніше до подруги й помітивши на ній тонкі сліди магії, додала: — Схоже це ти трапилася.

Лірайна не озвалася.

— Зустріч із родиною пішла не за планом? — обережно припустила Фрейга, відчувши, що подрузі не до жартів.

— Не було ніякої зустрічі, — голос Лірайни зірвався на шепіт. — І вже немає ніякої родини. Шукачі дістались до них одразу після нашого розставання.

— Звідки ти знаєш? — насторожено перепитала Фрейга.

— Батько залишив звістку… але де він тепер — невідомо. А мати… — слова застрягли в горлі, голос Лірайни здригнувся.

Фрейга піднялася й обійняла подругу, даючи їй кілька митей щоб оговтатися.

— То що тепер? — запитала вона.

— Сподівання повернутись до минулого життя померли, — відповіла Лірайна. — Я повернуся до замку. Навчуся магії. Можливо, це колись допоможе знайти батька.

— До речі, про магію… — Фрейга кинула ще один погляд на подругу, по якій ковзали майже прозорі нитки залишку магії. — Нам не варто тут затримуватись.

— Я була обережна, але ти права. Не будемо ризикувати, — погодилась Лірайна.

— Є десь поблизу місце, де можна сховатись і перечекати, поки сліди не зникнуть? — запитала Фрейга.

— Не варто гаяти часу. Я знаю людину, яка перевезе нас на той бік Серединної річки, — відповіла Лірайна.

— І ти впевнена, що їй можна довіряти?

— Так. Він допоміг нам, коли ми вперше тікали з дому, — твердо мовила Лірайна.

До вечора дівчата добиралися до Переправниці, оминаючи села й людні шляхи. Якщо попереду з’являлися випадкові подорожні, вони або звертали на бічну стежку, терпляче чекаючи, поки ті проїдуть повз, або ж пришпорювали коней, обминаючи людей так швидко, щоб ніхто не встиг розгледіти на Лірайні сліди магії.

Коли ніч остаточно впала на землю, попереду замиготіли поодинокі вогні села. У темряві світилися вікна в кількох хатах.

— Його дім ліворуч від корчми, — тихо сказала Лірайна. — Стукай, доки не відчинить.

— А ти? — спитала Фрейга.

— Буду чекати біля переправи. З цими залишками магії мені не варто показуватися серед людей.

— Він точно не відмовить?

Лірайна знизала плечима:

— Минулого разу не відмовив, коли почув, що йшлося про життя і смерть.

Вершниці роз’їхалися: Фрейга попрямувала до села, а Лірайна, оминувши його, зникла в темряві.

Фрейга проїхала повз корчму, з якої виривався сміх, музика і п’яний спів. Дівчина зупинилася біля сусіднього будинку з темними вікнами, злізла з коня й підійшла до дверей. Вона постукала. Відповіді не було і вона постукала ще раз — сильніше.

— Чим можу допомогти? — пролунало несподівано з темряви.

Фрейга здригнулася, серце стрибнуло від несподіванки. Вона озирнулася й побачила силует, що сидів на лавці, у тіні виноградних заростей. Вона проходила повз неї зовсім поруч, але поспішаючи не помітила. Чоловік затягнувся з люльки, і у світлі тліючого жару Фрейга розгледіла бородате обличчя років тридцяти.

— Шукаю перевізника, — сказала вона, намагаючись говорити впевнено.

— Перевізники вночі не працюють, — відповів незнайомець.

— Мені потрібен Вілард. Ви не знаєте, де його знайти?

— Отже, тобі ще й не аби-хто підійде… Чому саме він?

— Бо Вілард не відмовляє, коли стоїть питання життя і смерті, — відрізала Фрейга.

Силует знову затягнувся, і кілька секунд було чути лише потріскування тютюну. Потім він випустив дим, піднявся й загасив люльку об край лавки.

— Я Вілард, — нарешті сказав чоловік. — Ходімо вирішимо твоє питання.

— Ей, перевізнику, ти ж казав, що вже не працюєш! — гукнув хриплий чоловічий голос, коли вони проходили повз корчму.

— Може, він не працювати з тією дівахою йде, — насмішкувато додався жіночий.

— Чесним торговцям він відмовив у переправі, а для вродливого личка і серед ночі готовий, — глузливо озвався третій.

— Скинемо їх у річку, хай уплав перебираються! — знову втрутився перший, і в його голосі забриніла п’яна злість.

Фрейга потягнулась до руків’я сокири, що була закріплена на кінському спорядженні. Її накрило обурення й страх.

— Ігноруй їх, — тихо кинув Вілард, помітивши, як дівчина потягнулася до зброї. — Вони побазікають і підуть спати.

Фрейга йшла, ледве стримуючись, щоб не розвернутися й не вгатити комусь із тих п’яних по зубах. Чоловік же йшов спокійно, не звертаючи уваги на глузування що летіли в спину. Його рівний крок і байдужа постава діяли заспокійливо — ніби це був не п’яний натовп, а лише гавкіт дворняг за парканом.

Вони вийшли з села, залишивши позаду гамір біля корчми. Дорога вела до річки, де крізь дерева вже проблискувала тьмяна срібна смуга річки. Фрейга перевела подих: здавалось, що небезпека минула.

— Попереду хтось є, — раптово зупинився Вілард.

Дівчина напружилася, вдивляючись у темряву. Тиша. Ні звуку, ні руху. Та, сконцентрувавшись, вона відчула: магічний потік, тільки не високо в небі, як зазвичай, а попереду біля річки.

— Це подруга, — сказала Фрейга, зрозумівши, що це решти сили, що залишилися на Лірайні.

— То скільки вас тут із питанням життя і смерті? — поцікавився Вілард.

— Лише двоє… і ще пара коней, — чесно відповіла Фрейга.

— Тоді беремо менший пором. Ти, дівчино, статурна — допоможеш його зіштовхнути. — Він рушив уперед.

Біля річки на них уже чекала Лірайна. Втрьох вони взялись штовхати пором, коли нічну тишу роздер гамір. З боку села здійнялися крики — регіт, лайка і п’яні вигуки, що зливалися в один загрозливий рев.