Ейріс

Ейріс в’їхала через міську браму Скардгольма. Столиця Північних провінцій була непривітною і похмурою, немов вирослою просто з кам’янистої землі. Люди півночі рідко дбали про красу — їхні оселі були такими ж надійними й суворими, як і вони самі.

Стіни перших поверхів складали з брил різної форми, неотесаних, важких, часто ззовні вкритих мохом. Камінь лежав на камені, з’єднаний глиною чи вапном, і створював відчуття непохитності.

Заможніші містяни зводили другий поверх із соснових колод. У них прорізали вузькі вікна, щоб зберегти тепло в середині. Такі будинки нагадували голови велетів, що дивились маленькими настороженими очима. Дахи вкривали ґонтом і робили високими, аби намети важкого снігу не проламали покрівлю.

Лише найбагатші наслідували столичну моду: їхні будинки побудовані з правильно оброблених кам’яних блоків, рівних і строгих, із більшими вікнами та різьбленими одвірками. Та навіть у цій розкоші відчувалася північна стриманість.

Вулиця від міської брами була широка й вимощена каменем, тоді як на околицях шляхи залишалися вузькими, кривими, укладеними кругляком.

Ейріс завжди зневажала земляків за їхню простоту. Їй пощастило народитися в сім’ї багатого торговця, і їхній дім вважався чи не найкрасивішим у місті.

Вона скерувала коня до знайомої вулиці, і з серця, здається впав камінь: нарешті вона вдома. Більше не доведеться блукати лісами й болотами, вислуховуючи нудні настанови пані Наеріси; більше не треба драїти підлогу чи відчищати казани, а тим паче — застеляти власне ліжко. Для цього існує прислуга. Усе, що сталося за останні два роки, вона хотіла стерти зі своєї пам’яті, мов поганий сон, і повернутися у те життя, яке було до того, як у ній прокинувся цей небажаний дар.

Її батько, заможний торговець Сігвар Феннард, уклав угоду про її заручини з Великим Родом Фростмар. Нехай то й була лише бічна гілка, та все ж — Великий Рід. Коли Ейріс дізналася новину, вона, що завжди зневажала книжки, одразу ж переглянула всю бібліотеку в будинку. Її цікавило лише одне: чи бувало так раніше? Чи бодай раз Великий Рід узяв собі в наречені когось із простолюдинів? Зазвичай Малі Роди рятували своє матеріальне становище, віддаючи дітей за багатих купців, але Великі ніколи.

Ейріс мала стати першою. Першою, хто з простолюдинів увійде у вищу знать Імперії.

Відтоді «Енциклопедія Великих і Малих Родів Імперії» не залишала її спальні. Щовечора дівчина гортала книгу, вивчаючи герби і кольори. Але найдовше зупинялась на гербі Фростмарів — зірці над горами. І щоразу уявляла: та зірка — це вона.

Вечір мав стати одним із найважливіших у її житті. Родина Феннард мала прийняти гостей з роду Фростмар, домовленість про заручини закріпитись угодою, а Ейріс вперше побачити свого майбутнього нареченого.

Для неї пошили нове вбрання — білосніжну сукню з вставками крижаного синього, у кольорах майбутньої родини. Тканина мерехтіла при світлі свічок, нагадуючи лід, і дівчина почувалася зіркою серед снігів.

Нова служниця, ще зовсім молода дівчина, яку батько привіз зі столиці, клопітливо працювала над зачіскою. Тонкі пальці вправно рухалися, гребінець ковзав по волоссю, а срібні ножиці клацали, вирівнюючи пасма. Ейріс із самозакоханим захватом дивилася в дзеркало — перед нею відображалася вже не просто купецька донька, а майбутня пані з Великого Роду.

Раптом у двері постукали.

Ейріс здригнулася і різко смикнула головою. Метал клацнув — і гострі леза ножиць з хрустом перерізали товсте пасмо.

Зачіска була зіпсована.

Гнів миттю спалахнув у грудях. Її свято, її мить — і якась селючка все зіпсувала! Очі Ейріс налилися люттю.

— Бодай ти згоріла! — вирвалося в неї, і лише тоді вона збагнула, що крикнула це вголос.

І в ту ж мить язики полум’я з каміну рвонули вперед, наче відповіли на її крик. Вогонь зметнувся, ухопився за поділ сукні служниці, побіг угору, зчепився з її волоссям.

Кімнату прорізав несамовитий крик. Дівчина била себе по голові, намагаючись загасити полум’я, та лише ще дужче роздувала його.

Двері розчахнулися — вбігла інша служниця, та сама, що стукала. Вона кинулась на допомогу, збиваючи полум’я руками й ковдрою.

Але вогонь устиг зробити своє. Обличчя служниці вкривали пухирі, волосся згоріло, залишивши на голові лише жалюгідні клапті. Вона не переставала кричати, дивлячись на Ейріс божевільним, сповненим жаху поглядом. Її губи судомно ворушилися, і між стогоном виривалося єдине слово:

— Ма… гія…

Подію скасували. Фростмарам повідомили, що сталася прикра випадковість — служниця необережно запалювала камін.

Ейріс не випускали з кімнати. Вона дізналася, що батько звільнив усіх слуг, купивши їх мовчання щедрими відступними. А далі почався гарячковий пошук рішення її «проблеми». Скільки грошей на це витратили — вона не знала, але здогадувалася: родина щедро сипала сріблом й золотом, аби зібрати бодай крихти інформації про тих, хто може допомогти.

І ось одного ранку двері її кімнати відчинилися, і мати зайшла з суворим обличчям, тримаючи в руках дорожній одяг.

— Куди ми їдемо? — спитала Ейріс, відчуваючи раптовий прилив надії.

— Не ми, а ти, — відповіла Бренна Феннард. — Ми знайшли людей, які допоможуть тобі впоратися з… отим.

Ейріс підскочила з місця й кинулась до шафи.

— Я візьму оце плаття… і те синє… і, мабуть, ще хутряний плащ… — вона почала перераховувати, відчиняючи дверцята.

— Облиш, — наказала мати тоном, який не терпів заперечень. — Усе, що треба, вже складено в сідельні сумки. Переодягнися. Ти вирушаєш негайно.

На подвір’ї на неї чекала незнайомка. Високі вилиці, темні очі, волосся, заплетене в товсту косу, чорніло, мов воронове крило — видавало в ній чужинку, не з Півночі.

— Я — Наеріса, — представилася вона коротко. — Їдь за мною.

…І ось тепер, Ейріс поверталася додому, завершивши своє навчання.

Дорога вела Ейріс до центра Скардгольма, і за поворотом з’явився маєток Феннардів.