Лірайна

Лірайна лежала на ліжку у своїй кімнаті й дивилась у стелю. Завтра — випускний іспит, що покаже, чи здатна вона контролювати себе і не тягнутися до магії, навіть коли її життю загрожує небезпека. Навчання йшло добре. Спочатку Торен і Фрейґа, а згодом і вона з Ейріс навчилися «відключати магію». Кожен із них колись говорив із впевненістю, що складе іспит, та тепер у свідомості оселився неприємний черв’ячок сумніву. А що, як ні? Що, як вона провалить іспит — і її змусять залишитися в замку?

Попри те, що їй тут подобалося, і тут було безліч речей, яких її небагата родина ніколи б не могла собі дозволити, Лірайна хотіла додому: побачити батьків, обійняти, почути їхній голос. Прогулятися вулицями їхнього невеличкого провінційного містечка, в якому майже ніколи нічого не відбувалося.

Цікаво, подумала вона, чи там іще говорять про мандрівний цирк? Згадка про цирк нагадала їй про друга дитинства — Тайріса, якого забрали Шукачі. От би він потрапив у замок разом із нею... Вони б навчилися не торкатися магічних потоків і разом повернулися б додому. Йому тут точно сподобалося б.

Вона дістала ніж — подарунок від батька — і торкнулася чорної рукоятки. Лірайна завжди так робила, коли згадувала про дім. Це додавало їй впевненості.

Я неодмінно складу іспит і повернусь, — подумала вона, засинаючи.

Учні нервово переминались з ноги на ногу біля дверей кабінету: іспит мав ось-ось розпочатися.

— Я піду першою, — зголосилася Лірайна.

— Потім нам розкажеш, що там було, — попросив Торен.

Фрейґа, здавалося, зовсім не нервувала. Вона не збиралася покидати замок і могла собі дозволити продовжити навчання. Ейріс хоч виглядала впевненою, але не поспішала змагатися за право бути першою.

Лірайна постукала у двері й, почувши запрошення, обережно ввійшла. У кабінеті сиділи всі троє Чародіїв замку: ліворуч — пані Наеріса, праворуч — пан Касріан, а по центру — найстарший з них, пан Арден.

На столі перед ними, замість звичних дерев’яних брусків, лежали ножі, сокири та інше гостре залізяччя. У Лірайни занило в животі: одне діло, коли в тебе летить брусок — і все закінчується синцем, зовсім інше — ніж або сокира.

— А де решта? — озвалася пані Наеріса. — Клич усіх.

Учні, що чекали за дверима, почули її слова і ввійшли до кабінету. Вони один за одним змінювалися в обличчі, побачивши металеве розмаїття на столі. Їм теж було не по собі.

— Вас чекає важкий тиждень, — мовила Наеріса.

— Тиждень? — перепитала Ейріс.

— Тиждень, — підтвердила Наеріса. — Саме стільки триватиме екзамен.

— Ігри закінчились, — додав Касріан. — Більше не буде брусків, горіхів чи яблук. Лише те, що справді може нашкодити.

— А ви й справді це... — Торен кивнув на гострі предмети на столі. — Ви цим коли-небудь... влучали в учнів?

Чародії перезирнулися.

— Різне бувало, — відповів Касріан.

— Заборонено покидати замок і, очевидно, — користуватися магією, — пояснив правила Арден, ігноруючи перелякані обличчя учнів. — Будь-хто з присутніх у замку може спробувати змусити вас торкнутися сили.

— Екзамен починається зараз, — оголосила Наеріса й потягнулась до ножа.

Учні не стали чекати і кинулись з кабінету, позаду почувся глухий стук: ніж влучив в одвірок.

Вони бігли коридорами замку, звертаючи у бічній коридори і змінюючи поверх. Нарешті Торен зупинився.

— Що будемо робити? — запитав він, переводячи подих.

— Якось не хочеться повертатися в свою кімнату чи йти на обід у залу, — сказала Ейріс.

— Так, — погодилась Фрейга. — Ножі — це вже занадто.

— Нам і не треба на обід, — озвалась Лірайна. — Заборонено тільки покидати замок. Але ж уникати Чародіїв не заборонено. Як і ховатись. Спробуємо протриматись тиждень, не потрапляючи їм на очі.

З кінця коридору долинув звук кроків — і учні знову кинулися тікати.

— Їсти хочеться, — пробурмотів Торен. — Ми весь день бігаємо по замку.

— Можна спробувати прослизнути на кухню, — запропонувала Лірайна. У неї теж давно бурчало в животі. — Або нарвати яблук у саду.

— Але для цього доведеться вибігти на відкритий простір. Нас там побачать, — заперечила Ейріс.

— Почнемо з кухні, — підсумувала Фрейга. — Можливо, всі вже сплять.

Вони пробиралися темним коридором до кухні. Перед дверима Лірайна зупинилась і сконцентрувалась, перевіряючи магічні потоки.

— Наче чисто, — прошепотіла вона й обережно відчинила двері.

У кухні справді було порожньо і учні розбрелися в пошуках їжі.

— Ай! — зойкнув Торен.

— Тихо! — прошипіла Ейріс.

— Я налетів на стіл і вдарився ногою, — відповів він пошепки.

У кухні було темно: ставні на вікнах не пропускали місячного світла, а те, що лилося з коридору, ледь освітлювало простір.

— Замріть, — скомандувала Фрейга. — Я запалю вогонь.

— Не можна користуватись магією! Ти нас видаси, — обурено прошепотіла Ейріс.

— Я й не збиралась, — спокійно відповіла Фрейга.

Вона підійшла до плити, дістала з кишені кресало — і за кілька миттєвостей кухню осяяло тремтливе світло від вогнища.

Учні кинулися нишпорити по кухні в пошуках їжі, потім сіли за стіл, розклавши знайдені трофеї. Певний час тишу порушували лише хрумкіт і чавкання, та раптом Фрейга мовила:

— «Будь-хто з присутніх у замку може спробувати змусити вас торкнутися сили» — це тільки про Чародіїв і Обмежених що живуть в замку? Чи про нас теж?

Торен завмер, не донісши вилку до рота.

— Що ти маєш на увазі? — насторожено запитала Ейріс.

— Здається, вона натякає, що ми теж можемо... ну, жбурляти одне в одного ножі, — невпевнено озвався Торен.

— Для чого нам це? — здивувалася Лірайна. — Ми ж усі хочемо скласти іспит і повернутись додому.

— Не всі, — сухо відказала Ейріс. — Фрейга не збирається додому. Їй не обов’язково складати іспит прямо зараз.