Мей’Раллу

Торговий караван Дааніри наближався до Далмеріса — найбільшого міста Східних провінцій. Від нього до замку Великого Роду Кемаріс залишалося ще кілька днів шляху.

Мей’Раллу, вдягнена як вартова, ковзнула пальцями по внутрішній стороні куртки, де було зашито послання від Ар’Хаала. Лист був на місці: тонкі контури паперу відчувалися під підкладкою, якщо знати, куди натиснути.

— До заходу сонця не встигнемо, — оголосила Дааніра. — Шукайте місце для ночівлі.

Вартові й караванники роз’їхалися навсібіч, роздивляючись околиці. Знайшовши прийнятне місце караванниики звернули з тракту й зупинилися в неглибокій балці, на дні якої дзюркотів струмок. Вона була достатньо глибокою, щоб сховати вози й вогнище від сторонніх очей, і водночас не надто крутою, аби зранку важко було вибратися.

— Сьогодні, — тихо промовила Мей’Раллу, підійшовши до Дааніри, — дочекаєтесь мене в Далмерісі.

Та лише мовчки кивнула й рушила наглядати за облаштуванням стоянки.

Мей’Раллу розбудили вдосвіта.

— Пора, — сказала Дааніра, помітивши, що та відкрила очі.

Мей’Раллу швидко підхопилася, взяла сідельну сумку з вечора набиту припасами і пішла за власницею каравану.

— Вартових у тому напрямку нема, — вказала Дааніра рукою.

Мей’Раллу перекинула сумку через спину коня й скочила в сідло.

— Будьте обережні, — тихо мовила Дааніра на прощання.

— Не хвилюйся, я скоро повернуся, — відповіла Мей’Раллу і скерувала коня вперед.

— Пане, біля воріт замку якась караванниця вимагає зустрічі з вами, — доповів охоронець Енвару Кемарісу, голові Великого Роду.

Енвар відклав папери й повільно підвів погляд.

— Що вона продає?

— Не знаю, пане. Вона сама, без каравану.

— Сама, без каравану… — задумливо повторив Енвар. — Як виглядає?

— З півдня. Більше схожа на вартову, ніж на торговку.

— Вартова каравану без каравану. Південка. І ще й вимагає, а не просить… — підсумував він.

— То нам прогнати її геть? — обережно перепитав охоронець.

— Ні, запроси, — вирішив голова Роду. — Може, хоч трохи відволіче мене від цих нудних справ.

Мей’Раллу вели довгими коридорами замку. Кам’яні стіни виблискували у світлі смолоскипів, а кроки супроводжуючих відлунювали у холодній тиші, відбиваючись від каменю. Востаннє вона була тут багато років тому — тоді, коли двоюрідний брат Рах’Маал приїжджав сватати доньку Енвара Кемаріса. Вони пробули в замку майже місяць, і Мей’Раллу встигла добре запам’ятати розташування залів та коридорів. Вона раптом усвідомила: до приймальної зали був інший шлях — коротший і світліший.

Мей’Раллу мимоволі посміхнулася, зрозумівши, що її спеціально ведуть довшим, похмурим маршрутом без жодного вікна, намагаючись застрашити перед зустріччю.

Важкі двері з глухим скреготом розчинилися. Її ввели до просторої зали, де за широким столом сидів чоловік віку її батька. Попри роки, його волосся залишалося темним, а постава — твердою. За спиною висів гобелен із білою квіткою лотоса над бірюзовими хвилями — гербом Роду Кемаріс.

— То це ти, караваннице, вимагала зустрічі? — запитав він, уважно оглядаючи її від голови до п’ят. Його погляд зупинився на її обличчі; на мить у зіницях майнула іскра впізнавання, проте Енвар не зміг одразу згадати, де і коли бачив її.

— У мене лист, призначений особисто Енвару Кемарісу, — відповіла Мей’Раллу.

— Давай його сюди, — коротко мовив голова Роду.

Мей’Раллу зняла куртку й розстелила її на підлозі підкладкою догори. Потім дістала з халяви ніж і почала розрізати тканину. Охоронці миттєво потягнулися за зброєю. Енвар кинув на них різкий, невдоволений погляд — у ньому виразно читалося: хтось матиме проблеми за те, що гостю обшукали недостатньо ретельно.

Мей’Раллу витягла схований лист і простягла одному з охоронців, а іншому віддала ніж, щоб уникнути непорозуміння.

Той підніс послання Енвару, і голова Роду Кемаріс, зацікавлено почав читати. Його очі швидко ковзали рядками, час від часу зупиняючись — і тоді він вдивлявся в Мей’Раллу довгим, пронизливим поглядом.

— Залиште нас, — нарешті промовив він, відкладаючи листа.

— І покличте моїх синів, — додав услід охоронцям, що виходили з зали.

Коли вони залишилися вдвох, Енвар підвівся з-за столу й повільно рушив до неї.

— Вітаю в домі Кемаріс, Мей’Раллу, спадкоємицю Роду Саланкар, — в його голосі пролунали офіційні нотки.

Її внутрішньо пересмикнуло. До цього Мей’Раллу якось не усвідомлювала, що після смерті Рах’Маала і Джаарема їх гілка стає спадкоємцями Роду.

— Вітаю, Енваре, голово Роду Кемаріс, — відповіла вона, зробивши кілька кроків йому назустріч.

— Пробач, що не впізнав одразу, дитино, — промовив він, завершуючи формальне привітання.

— Сімнадцять років минуло відтоді, як ми бачилися востаннє, — Енвар простягнув руку.

— Вісімнадцять, — уточнила Мей’Раллу, відповідаючи на рукостискання.

Двері важко відчинилися, і до зали увійшли сини Енвара: Кеан, Тірам і Санон. Двоє старших зупинилися біля порога, з недовірою оглядаючи гостю. Молодший же, побачивши Мей’Раллу, розцвів усмішкою й кинувся до неї. Вони були майже ровесниками і свого часу провели чимало днів разом під час її попередніх відвідин.

— Це ж не просто візит ввічливості, — почав Кеан, коли всі сіли за стіл. Його голос звучав сухо й насторожено.

— Не просто, — підтвердив Енвар і простягнув йому листа.

Кеан швидко пробіг очима рядки й скривився.

— Ар’Хаал хоче, щоб ми приєдналися до повстання?

— Ар’Хаал вимагає справедливості, — твердо сказала Мей’Раллу.

— Справедливості? — підняв брову Кеан. — Що для нього означає справедливість?

— Він вимагає чесного розслідування загибелі Джаарема, — пояснила вона. — І покарання винних.

— Розслідування вже завершене, — відрізав Кеан.

Тірам, який саме дочитав лист, замислено постукав пальцем по столу.