Ар'Хаал

Ар’Хаал готувався до протистояння. Йому не залишили вибору — всі листи, які він надсилав до столиці більше року з проханням провести незалежне розслідування подій в Академії, так і залишилися без відповіді.

Його люди нишком скуповували зброю по всій Імперії — від іржавих арбалетів у прикордонних селах до мечів з Каерлісу, що кувались для шляхти, від щербатої броні до уламків сокир і щитів. І в південні провінції, бідні на руду, потекли каравани з залізом і сталлю.

Поряд із маєтком виросли дві нові кузні. Горни не гасли ні вдень, ні вночі: все іржаве й непридатне для бою переплавляли на нове. Ковалі працювали у три зміни, молоти гупали безперестанку. У слуг від безсоння почервоніли очі, рухи стали млявими, речі випадали з рук. Маєток наповнився мовчазним невдоволенням.

У кабінеті стояла духота. Ар’Хаал сидів над розгорнутими паперами: перелік закупленої зброї, злитків металу, витрати.

— Це нестерпно, — пролунало з-за спини.

Він обернувся. В дверях стояла Хаарісса, її втомлене обличчя не віщувало нічого доброго:

— Я вже не чую власних думок за цим гуркотом. День і ніч. Слуги змучені. Я не сплю. І ти — теж.

— Ми не можемо чекати, — буркнув Ар’Хаал, вдаючи, що зосереджений на паперах. — Війну виграють ті, хто краще підготовлений.

— А чи виграють ті, хто йде на неї виснаженим? — жорстко перепитала вона. — Я не прошу зупинити підготовку. Тільки перенести кузні. Подалі. Щоб не було чути гуркоту.

Вона підійшла ближче, торкнулася його плеча.

— Твої люди — це не лише ті, хто кує зброю. Іншим теж потрібна турбота.

Ар’Хаал мовчав. За вікнами безжально гупали молоти. Кожен удар — мов аргумент на її користь.

— Перенести, кажеш?.. — промовив нарешті. — Гаразд. Завтра ж почнуть.

Хаарісса нахилилася і поцілувала його в скроню.

— Дякую, любий.

Нічна прохолода ще не спала, але повітря між кузнями вже дихало жаром розпеченого металу.

Ар’Хаал повільно ішов уздовж ковальських горнів. Робітники, помітивши його, розступались і схиляли голови. За ним, мов тінь, слідував мовчазний Зар’Каан — його двоюрідний брат і командир охорони.

Ар’Хаал зупинився біля столу, взяв щойно викуваний меч, підніс до світла і уважно оглянув клинок. Потім перехопив руків’я, зробив кілька пробних помахів — перевіряючи баланс. До лівої руки взяв щит, відчув вагу. Вдарив мечем по краю — метал дзвінко задзвенів.

— Хороша робота, — пробурмотів Ар’Хаал, повертаючи зброю на стіл. — Краща, ніж я очікував.

— Може, перевіримо її в ділі? — озвався усміхаючись Зар’Каан.

— Тренувальний двобій? — Ар’Хаал скоса глянув на нього. — Ти впевнений?

— Хочу переконатись, що ти досі пам’ятаєш, за який край тримати меч.

Ар’Хаал мовчки узяв зброю. Робітники, які носили вугілля до печей, розступилися, звільняючи місце. Ковалі приглушили горни, стихли удари молотів і над кузнею повисла напружена тиша.

Вони зійшлися на втоптаному глиняному майданчику. Обидва тримали щойно викувані мечі з не наточеними лезами. Щити вибрали різні: один — округлий, з посиленим обідком, другий — витягнутий, укріплений металевими смужками.

Перший удар — обережний, пробний. Леза зійшлися з коротким дзенькотом, висікши легку іскру. Зар’Каан відступив убік, Ар’Хаал — у протилежний.

Другий удар був сильнішим. Зар’Каан вдарив по широкій дузі, цілеспрямовано у щит супротивника. Дерево прийняло удар, здригнулося, але витримало. Ар’Хаал відповів швидким випадом, націленим у живіт — Зар’Каан ухилився.

Далі удар за ударом. Леза свистіли в повітрі, метал бився об метал. Зар’Каан прийняв кілька потужних атак щитом, відступив на крок, скосив погляд і видихнув:

— Цілий.

— І лезо без зазубрин, — підтвердив Ар’Хаал, роздивляючись клинок.

— Ця партія краща за попередню. Метал тримає, — сказав Зар’Каан. — А от моє плече... ще не знаю.

Ар’Хаал посміхнувся і подружньому вдарив брата в плече. Потім поклав меч на стіл і обвів поглядом ковальські горни. Вогонь знову почав розгорятись, почулись удари молотом.

— Передай ковалям: я задоволений. Хай працюють у тому ж дусі.

— Буде зроблено, — відповів Зар’Каан. — Наступного разу — з сокирами?

— Із сокирами, — підтвердив Ар’Хаал. І рушив у бік маєтку.

Він повернувся до маєтку ще до сніданку. М’язи приємно нили після тренувального двобою. Ар’Хаал встиг змити піт, переодягнувся в чисту сорочку й рушив до їдальні.

Хаарісса вже сиділа на своєму улюбленому місці — біля великого вікна, за яким вітерець гойдав гілки лимонного дерева. Стіл був накритий до сніданку: гарячий хліб, яєчня, свіжа зелень, сир. Слуга розливав духмяний трав’яний настій у тонкі порцелянові чашки.

— Пахнеш кузнею, — сказала вона з ледь помітною усмішкою, подивившись на нього. — Сподіваюсь, справи йдуть добре?

— Непогано, — відповів Ар’Хаал, сідаючи навпроти. — Остання партія вийшла кращою за попередню.

Вони закінчували сніданок за бесідою. коли у дверях з’явилась Мей’Раллу.

— До маєтку прибув відвідувач, — сказала вона заходячи в їдальню. — Хоче побачити вас особисто.

— Мабуть, торгівець? — припустив Ар’Хаал. — Запроси.

Він саме допивав напій, коли двері знову відчинилися.

Увійшов чоловік — років сорока, в добротному мандрівному одязі. Південець, з тонким шрамом на щоці. Він зупинився, окинув поглядом їдальню, і зустрівся з поглядом Ар’Хаала.

Той насупився.

— Ви не схожі на торговця. Хто ви?

Незнайомець, вітаючись, злегка нахилив голову.

— Я друг. І, можливо, союзник.

Не чекаючи запрошення, він підійшов і сів на вільний стілець за столом.

У їдальні запала тиша. Хаарісса, хотіла щось сказати, та тільки поклала свою долоню на долоню Ар’Хаала, побачивши, що його очі наливаються люттю від такої зухвалості з боку незнайомця.

Ар’Хаал пильно вдивлявся в гостя, оцінюючи його, потім кивнув Мей’Раллу. Та зачинила двері, витягла меч, підійшла і стала позаду незнайомця.