Раулен

Раулен сидів у камері і чекав. Вперше за довгий час він почувався майже добре. Цілий тиждень єдиним його заняттям було їсти і спати. Мей’Раллу помітивши, що він остаточно знудився, принесла «Збірку Імперських Законів».

— Якщо справді плануєш влаштуватися в Канцелярію, читай і запам’ятовуй, — сказала вона і поклала книжку поруч з тацею, на якій стояла миска з обідом.

Раулен читав, коли дозволяло світло. Дійшовши до останньої сторінки, починав спочатку, розуміючи важливість справи.

Уночі, коли маєток спав, Мей’Раллу виводила його на задній двір — подихати свіжим повітрям і розім’яти ноги. Він спирався на тростину, подаровану Ар’Хаалом, і, накульгуючи, прогулювався садом. Мей’Раллу тінню слідувала за ним.

Нічний вітерець приємно холодив голову. Відтоді як Хаарісса зрізала йому волосся й бороду, Раулен почувався на двадцять років молодшим. Паломницька ряса й символ святого Ірела, найімовірніше, згоріли в кухонній печі. Тепер на ньому була вишукана шовкова сорочка, коричневі штани і шкіряна жилетка.

— Як для камери — зійде, — пробурмотів він, оглянувши вбрання, яке принесла Мей’Раллу.

— Чи не надто високі вимоги, як для простолюдина, що ще вчора виглядав як волоцюга? — роздратовано запитала вона.

— Навпаки. Це одяг для представника шляхетного і заможного Роду. Такий згодиться лише тут — поки мене ніхто не бачить. Для дороги, а тим паче для роботи у Канцелярії, потрібно щось значно простіше, — спокійно пояснив Раулен.

Мей’Раллу кивнула і наступного разу з’явилася з торбою в руках.

— Підбери те, що вважаєш за потрібне. Скоро вирушаємо, — сказала вона з порогу і жбурнула торбу в кут камери.

Залишившись на самоті, Раулен взявся перебирати речі. Першим відкинув усе, що мало герби чи кольори Саланкарів. Потім — усе з вишивкою чи з коштовних тканин. Залишив: кілька грубих полотняних сорочок, одну — тоншу, святкову; штани для їзди верхи з шкіряними вставками і ще одні полотняні; потертий сірий плащ; дорожню куртку. З взуття вибрав чоботи з товстою підошвою та прості сандалі. Широкий пояс поклав до штанів, а тонким, з м’якої шкіри обмотав руків’я на тростини.

Раулен дрімав, коли двері камери відчинилися: на порозі стояла Мей’Раллу — вдягнена в темне, готова до дороги. Він помітив, що на ній не було знаків Великого Роду.

— Час вирушати, — сказала вона, розвернулась і рушила коридором.

Раулен підвівся, узяв торбу, підхопив тростину — і пошкандибав услід. Вони пройшли мовчазними коридорами підземелля, піднялись до будівлі маєтку і вийшли у двір, не зустрівши жодної живої душі. Ніч була безмісячна; лише поодинокі смолоскипи на стінах відкидали тьмяне світло.

Мей’Раллу трималася в тіні, Раулен йшов за нею, намагаючись не відставати. Вона відчинила вузькі дверцята і вони вийшли за межі маєтку.

Ззовні їх уже чекав Зар’Каан. Поруч з ним пара коней.

Мей’Раллу підійшла ближче.

— Бережи себе. —  тихо сказав батько.

— Я швидко. Туди й назад, — відповіла вона і легко застрибнула в сідло.

Потім обернулася до Раулена.

— Не відставай.

І, не чекаючи, скерувала коня в темряву.

Раулен глянув на Зар’Каана.

— Вона завжди така приязна?

— Інша не дожила б до свого віку, —  відповів той і подав йому повід.

Раулен повагом сів на коня, намагаючись не зачепити пошкоджену ногу, і направив його слідом за Мей’Раллу.

Коли сонце торкнулося пісків, забарвлюючи пустелю в мідь, Мей’Раллу притримала коня  і пропустила Раулена вперед. Їхала то позаду, то з боку не випускаючи його з поля зору.

Дорога зміїлася між дюнами, вітер під копитами малював хвилі. Мовчанка затяглась. Коли Раулен пробував заговорити, Мей’Раллу відповідала або коротко або взагалі ігнорувала його слова.

На ніч зупинилися біля оази — вузької смужки зелені серед піску. Розкладаючи плащ, Раулен запитав:

— Хто чергуватиме першим?

— Ти не чергуватимеш, — різко відповіла Мей’Раллу.

— Ви ж знаєте, що я тут із власної волі?

— І все ж я тобі не довіряю.

Раулен не відповів. Мовчки загорнувся в плащ і відвернувся.

Коли він прокинувся серед ночі, вогонь майже згас. Пустелю освічували зірки, які висіли низько, ніби до них можна було дотягнутись рукою.

Раулен поворухнувся, обережно підвівся, щоб сходити до вітру і кинув погляд у бік супутниці. Мей’Раллу нерухомо сиділа біля багаття. Очі її світилися від відблиску жарин.

Вона дивилася в його бік.

Нехай дивиться. Він тут не для того, щоб щось їй доводити.

Мей’Раллу продовжила чергувати самостійно і безсонні ночі почали давались взнаки. Вона не так рівно сиділа в сідлі, повіки ставали важчими і опускаючись затримувались довше ніж треба, щоб просто моргнути. Декілька разів Раулен бачив, як вона схиляється до гриви коня, на мить провалюється в дрімоту і стрепенувшись вирівнюється.

Тієї ночі зупинилися в ложбині між дюнами. Раулен прокинувся вдосвіта — сонце тільки-но починало визирати з-за обрію, фарбуючи пісок у блідо-золотистий.

Він підвівся і не кваплячись озирнувся: Мей’Раллу лежала вмостивши плащ під голову. Її очі були заплющенні, а груди рівно піднімалися і опускалися.

Раулен завмер. Потім, майже нечутно, підвівся, скрутив плащ, на якому спав і навпочіпки рушив у бік коней.

Мей’Раллу прокинулася різко. Перше, що побачила — порожнє місце, де мав лежати Раулен. Вона одразу підхопилася, закрутила головою, шукаючи його.

Він сидів біля багаття, неподалік від коней, повільно помішуючи щось у казанку.

Помітивши, що вона не спить, Раулен потягнувся до ложки, взяв миску й почав насипати.

— Сніданок готовий, — сказав замість вітання.

На наступній стоянці Мей’Раллу розгорнула плащ і зручно вмостилася.

— Чому ти тут? — запитала вона.

— Бо хочу помститися Шукачам за свою сім’ю, — відповів Раулен.

— Я знаю твою історію. І знаю, що ти був у столиці — біля Цитаделі Шукачів. Чому тоді не помстився? — уточнила Мей’Раллу.