Тайріс

Тайріс прокинувся серед ночі.

Над містом лунали глухі удари дзвону. Він сів на ліжку, прислухаючись. Десь унизу гупали дверима, чулися крики й поспішні кроки. Тайріс хутко вдягнувся й вибіг у коридор.

У будівлі панувала метушня: слуги й Шукачі носилися туди-сюди, перекрикуючи один одного.

— Усі надвір! — пролунала команда.

Тайріс попрямував за іншими, виконуючи наказ. На дворі пахло димом, а над мурами Цитаделі жевріло червоне світло.

У двір саме заїхала підвода. Від неї тхнуло… смаженою плоттю. Тайріс інстинктивно прикрив рот долонею — його почало нудити.

— Розвантажити, — крикнув хтось.

До підводи кинулися кілька слуг, почали тягнути на землю обгорілі тіла. Шкіра — чорна, місцями обгоріла до кісток, обличчя понівечені, непізнавані; від чорних плащів Шукачів лишилися лише обвуглені клапті.

Тайріс застиг. Він не міг відірвати погляду. Це були… люди.

Заїхала ще одна підвода. З неї долинали слабкі стогони поранених.

— Важких — сюди, — пролунала команда.

Кількох поранених Шукачів поклали просто на бруківку поряд із мертвими. Один, обгорілий, з опеченим обличчям, розплющив очі.

— Води… — прохрипів.

Тайріс метнувся до кухні, де стояли відра з водою. Він схопив кухоль, зачерпнув і повернувся. Обережно підняв голову пораненому тремтячими руками і дав напитися.

— Хто це зробив?.. — тихо запитав, не очікуючи відповіді.

Поранений облизнув обпечені губи. Тайріс ледь почув, крізь гамір, що панував у дворі:

— Чародій… Магія…

По спині пробіг холодок страху.

— А нас люди зневажають… — почув за спиною знайомий голос Бартана, — А ми помираємо. Захищаємо їх. Від цього… безумства, що приходить з магією.

Тайріс мовчки сидів біля мертвого тіла, тримаючи кухоль, що давно спорожнів. На колінах все ще лежала голова Шукача, що вже не дихав. Повітря наповнював сморід обпеченої плоті та стогін поранених.

Щось змінилося всередині Тайріса. Те, що раніше здавалося жорстоким і несправедливим, тепер виглядало по-іншому. Губи самі прошепотіли:

Провідник веде — крізь морок і страх.

Через біль — до вогню, через вогонь — в прах.

Через прах — до світла, до віри в серцях:

Спасіння душі — в смиренних вустах.

…

Тайріс мчав на коні.

Позаду розвівався чорний плащ із вишитим оком у полум’ї, на руці блищала магічна рукавиця. Попереду лунав гомін і плач. Група чародіїв хижо обступила селян. Тайріс упізнав їх — за спотвореними безумством обличчями.

Один із чародіїв зустрів його погляд і злісно засміявся. З його рук вирвався полум’яний клубок — вогняна куля полетіла прямо в натовп. Плач перетворився на вереск, повітря наповнилося смородом паленої плоті.

Тайріс підскочив до чародія, намагаючись вдягнути на нього нашийник. Той лише хижо посміхнувся — і зник. Тайріс кинувся до наступного. І знову — той самий трюк.

Він бігав від чародія до чародія, сподіваючись схопити хоч одного, але ті зникали, сміючись у його обличчя, щоб знову кидати вогонь у беззахисних. Селян ставало дедалі менше. Коли останній упав, обвуглений і неживий, Тайріс без сил звалився на землю і, пронизаний відчаєм, заплющив очі.

Він прокинувся у своїй комірчині.

Сон. Знову цей сон, у якому він нікого не може врятувати. Сморід паленої плоті, здавалося, ще дратував ніздрі. Тайріс вмився з глечика, намагаючись змити залишки нічного жаху.

…

Тайріс ніс тацю зі сніданком для пана Бартана крізь напівпусту Цитадель.

Останнім часом в обителі Шукачів відбулися зміни. Частина з них, у супроводі служок, виїхала до новозбудованої Цитаделі у Східних Провінціях, тож Шукачі потребували поповнення.

Тайріс пройшов через кабінет і постукав по дерев’яній панелі, за якою ховалася прихована кімната. Почувши дозвіл, він зайшов усередину.

— Як поснідаєш, винеси стіл і стілець на двір, потім повернешся, поприбираєш тут — і приєднаєшся до мене надворі, — наказав пан Бартан.

— Слухаюсь, пане, — відповів Тайріс.

Коли він завершив усі справи, то вийшов на двір.

За столом сидів пан Бартан, до нього по черзі підходили рекрути, що зранку зібралися біля входу в Цитадель. Старший Шукач ставив їм питання про Шукачів, Провідників і їхні місії, питав, як часто ті відвідують проповіді й яких святих знають. Після кожної розмови він щось записував і відправляв рекрута до Езгара.

— Наступний, — гукнув Езгар. Він стояв роздягнений до пояса, з дерев’яним щитом в одній руці й палицею — в іншій.

Рекрут підійшов, узяв таке саме спорядження й став у стійку.

— Атакуй, — скомандував Езгар.

Рекрут кілька разів незграбно вдарив по щиту.

— Досить. Захищайся.

Езгар легко, ніби граючись, прокрутив палицю в руці й опустив її на щит. Рекрут ледь утримав його. Не чекаючи, поки той оговтається, Езгар завдав ще одного удару. Цього разу рекрут устиг підставити щит, але не втримався на ногах і впав.

Езгар кивнув помічникові — той зробив позначку в списку.

— Наступний, — мовив Езгар.

— Суцільний непотріб, — прокоментував пан Бартан, гортаючи записи. — Або невігласи з сумнівним минулим, які не розуміють, куди хочуть потрапити, або ж паломники, що в житті не тримали нічого важчого за свічку.

— І при цьому незрозуміло, що важче: вкласти хоч якусь думку в голову першим — чи навчити других тримати щит, — пробурмотів він далі, не стримуючи досади.

— Можна спробувати пошукати рекрутів на місці, у Північних Провінціях, — запропонував Езгар.

— Ідея непогана. Але до того, як вирушимо на Північ, треба мати вже підготовлений кістяк, — відповів старший Шукач.

— Можна розпитати охорону Провідників. Може, хтось із них захоче змінити колір плаща й місце проживання, — додав Езгар.

— Навряд чи хтось захоче морозити дупу на Півночі, — знизав плечима Бартан. — Але для майбутньої Цитаделі в Південних Провінціях це може спрацювати.