Севaрд

Севард поволі приходив до тями. Світ перед очима розпливався, а в голові гуло, наче хтось нещадно бив у дзвін зсередини. Спроба поворухнутися обернулася хвилею болю. Він намацав обличчя — ніс був розбитий.

Він лежав не в своєму ліжку: стеля над ним була чужа.

Поруч сиділа Хейні. Побачивши що Севард розплющив очі, вона нахилилася ближче:

— Севард…

— Хейні?.. Що сталося? Чому я тут?

Вона відвела погляд.

— Вибач. Так не мало статися…

Пам’ять повільно поверталась. Чиїсь руки тягнуть його з ліжка. Темна постать. Холод підлоги. Крики.

Севард напружився, в очах з’явилося розуміння.

— Ви! Це були ви! — прошепотів, потім зірвався на крик. — Це ви мене витягли!

— Ми… Ми хотіли тільки налякати. Левор… він хотів помститись за приниження. Всі були злі. А потім — вогонь. Крики. Запах… — Хейні здригнулась, в очах блиснули сльози. Вона затулила обличчя руками. — Цей запах горілої плоті… — сльози капали одна за одною.

— Слава Провідникам, ти живий… — прошепотіла вона. — Це я вмовила їх спочатку витягти тебе з кімнати.

Севард різко сів, попри біль.

— А Джаарем? Де Джаарем?

Хейні опустила очі.

— Вони всі загинули. І Джаарем… і Левор… Ішайя…Бендал… — її голос зривався. — Бйорену обпалило пів обличчя.

Севард завмер. Серце стислося. Він не міг повірити: Джаарем, такий енергійний і зухвалий — мертвий?

У грудях стало порожньо, повітря не вистачало, а в голові вперто крутилася одна й та сама думка: цього не може бути.

— Але чому, Хейні? — з надривом сказав він. — Чому ти взагалі з ними водилась?

— Ти не розумієш… — вона витерла очі. — Тут усе складно. Нас із тобою ніхто не захистить. Без протекції нас відправлять у гарнізон десь у забутих околицях, і ми там згниємо. А вони — спадкоємці Великих Родів. Вони могли допомогти. Вони не гірші за інших. Просто трохи пихатіші…

У двері постукали і Хейлі пдхопилася.

— Вибач, — тихо сказала і, не чекаючи відповіді, вийшла з кімнати.

У кімнату ввійшов чоловік у чорному плащі. Він був високий і худорлявий, рухався тихо, майже беззвучно. Темне волосся спадало на чоло, підкреслюючи блідість обличчя. Його погляд — холодний і гострий, як крижана вода, — ковзнув по кімнаті і зупинився на Севарді.

— Мене звати Езгар, — промовив незнайомець. — Я проводжу розслідування щодо подій у гуртожитку. Ви нам допоможете?

— Так… — хрипко відповів Севард.

Шукач кивнув і залишився стояти біля ліжка.

— Нам відомо, що група третьокурсників проходила повз гуртожиток тієї ночі. Вони побачили полум’я і кинулися всередину. Їм вдалося витягти вас з кімнати. Троє з них загинули, а один отримав опіки під час спроби врятувати Джаарема Саланкара. Я правильно кажу?

Севард оторопів, наче хтось ударив його в груди. А потім у тілі піднялася хвиля гніву, гаряча й нестримна, від тієї зухвалої, очевидної брехні.

— Ні… зовсім не так, — прошепотів він. — Вони… вони напали. Хотіли помститися Джаарему за перемогу над Левором. Вони витягли мене з ліжка, Бйорен… здається, він ударив мене.

— Ви впевнені? Ви бачили їхні обличчя?

— Так, впевнений. Хейні… вона сама мені все розповіла.

— Хейні? Ваша сестра?

— Так.

— То ви стверджуєте, що ваша сестра разом із четвіркою третьокурсників із помсти вчинили замах на спадкоємця Великого Роду? — Шукач уперся в нього поглядом. — Ви нічого не плутаєте? Ви надихались димом, отримали травму голови. Можливо Вам це примарилося?

Севард затамував подих.

— Це дуже серйозне звинувачення, — продовжив Езгар. — Таке карається смертю. Якщо ви наполягаєте, ми арештуємо всіх причетних. Ваша сестра, здається, ще не встигла далеко відійти?

Севард злякано подивився на Шукача.

— Я… я не готовий. Голова болить. Здається… мені примарилось.

— Добре, — сказав Езгар. Він дістав аркуш, з написаним текстом, і подав його Севарду. — Тут ваші свідчення. Підпишіть.

Севард глянув на текст: там було вказано, як Левор і інші героїчно витягли його з палаючої кімнати. Йому хотілося розірвати цей папір і кинути його в обличчя Шукачу. Але він узяв перо і, всупереч волі, поставив підпис.

— Дякую, — сказав Езгар, сховав папір і вже на порозі додав: — Одужуйте.

Двері за ним зачинились. Севард упав на подушку. Серце калатало. Йому хотілося кричати, але в грудях стояла німота.

Він зрадив правду.

Він зрадив Джаарема.

І себе.

У двері постукали знову.

Севард лежав, уткнувшись обличчям у подушку, і не бажав нікого бачити тим більше розмовляти.

— Ідіть геть, — буркнув крізь зуби.

Сту настирливо повторився. Севард важко піднявся з ліжка: голова досі гуділа, обличчя боліло. Він поволі дійшов до дверей і відчинив.

На порозі стояв незнайомець — чоловік середнього віку в дорожньому плащі.

— Севард Вілскарн?

— Це я, — втомлено відповів хлопець.

— Вам замовлення.

— Але я нічого не замовляв.

— Ви не замовляли. Замовили для вас.

Чоловік узяв довгий загорнутий у тканину предмет, що стояв притулений до стіни, і мовчки простягнув Севарду. Той машинально прийняв його. Незнайомець навіть не попрощався — розвернувся й вийшов.

Севард зачинив двері, повільно повернувся до ліжка й сів на край, тримаючи ношу на колінах. Почав повільно розгортати тканину — посох.

Темне дерево, важке, шліфоване, зі шкіряною намоткою посередині. На обох кінцях — по три блискучі металеві обручі, відполіровані до ідеального балансу.

В голові промайнуло: «подарунок Джаарема…»

Щось зламалося в середині, і не витримавши напруги з очей покотилися сльози. Вони капали на темне дерево, лишаючи вологі плями на відполірованій поверхні посоха. Севард стискав його так, ніби той був останнім зв’язком із другом, і не міг зупинити ридання.

…

Севард вийшов на вулицю, тримаючи в руках посох, загорнутий у тканину.