Ар'Хаал

Ар’Хаал і Хаарісса повертались додому втомлені, але щасливі. Подорож затягнулась, але це їх не турбувало. Вони відвідали старих друзів, здивувавши несподіваним приїздом, побували на полях давніх битв, про які колись читали лише в хроніках, і навіть прогулялися базаром у Шаґареті, загубившись у запахах і барвах.

Мандрували інкогніто, без гербів, лише з парою охоронців, що тримались осторонь і вміли бути непомітними. На ніч зупинялись у селах, називаючись торговцями, які розвідують нові шляхи для продажу солі й зерна. Іноді ночували просто неба, біля оаз, де росли дикі фініки. Вечорами біля вогнища оживали історії з бурхливої молодості — ті, що ніколи б не прозвучали за родинним столом.

Вперше після смерті Саалемії Ар’Хаал не почувався головою Великого Роду, лише чоловіком поряд із жінкою, яка розуміла його, а він розумів її.

Коли ж мури рідного маєтку мали з’явились на горизонті, Ар’Хаал озирнувся до Хаарісси й сказав:

— Наступного разу — північ. Кажуть, там є храм на краю скелі, де готують найкраще вино в Імперії.

— Наступного разу — північ, — підтвердила вона, і в її очах було те, що він сподівався побачити.

До дому залишалося кілька годин шляху. Сонце кидало довгі тіні, коли один з охоронців, які їхали трохи позаду, пришпорив коня і під’їхав ближче.

— Позаду вершник, — коротко сказав він. — Мчить щодуху.

Ар’Хаал озирнувся. На горизонті здіймалась курява, а в її центрі — темна пляма, що стрімко наближалась.

— Пригальмуємо? — запитав він. Хаарісса кивнула.

Вони спинили коней на узбіччі і спостерігали, як наближається вершник. Він летів, нахилившись до гриви, не стишуючи ходу. Не звертаючи уваги на подорожніх, він пронісся повз і зник у куряві, прямуючи в той самий бік, що й вони.

Хаарісса встигла розгледіти на його плащі герб — щит, розділений на п’ять частин, із символами п’яти провінцій.

— Імперський гонець. І мчить до нашого маєтку, — тихо сказала вона.

— Щось трапилось, — відповів Ар’Хаал. У його голосі почувся тривожний відтінок.

Вони пришпорили коней, намагаючись наздогнати гінця. Та ті, витривалі й слухняні, створені для тривалих мандрів, а не для шалених перегонів, не могли зрівнятися з легким поштовим скакуном.

До маєтку залишалося зовсім трохи. Його башти вже чітко вирізнялись на тлі червоного неба. Раптом ворота розчахнулись, і з них виїхав вершник. Він мчав у бік подорожніх піднімаючи куряву. Ар’Хаал напружено за ним стежив, коли раптом щось інше привернуло його увагу.

— На вежі, — сказав він хрипло, вказавши рукою і не збавляючи темпу.

На західній вежі, освітленій останніми променями сонця, виднівся силует у білому. Постать повільно йшла до краю. Сонце, било просто в очі Ар’Хаалу, і заважало розгледіти деталі.

Другий силует — вищий, кремезніший — вискочив на дах. Він стрімко кинувся до першого намагаючись його схопити.

Іще один — третій — тендітніший за другий і майже такий же високий вибіг слідом. Він закричав і Ар’Хаал почув жіночий голос, але не міг розібрати слова.

Поруч пронісся вершник обдаючи подорожніх курявою.

Крізь пил і пісок, Ар’Хаал розгледів, як другий силует схопив перший на самому краю. Мить — і вони похитнулись.

— Ні! — вирвався крик з горла Ар’Хаала, коли дві постаті разом полетіли вниз, зникаючи за краєм даху.

Ар’Хаал не знаходив собі місця. То годинами сидів у бібліотеці, перечитуючи зім’ятий лист, який привіз імперський гонець, то днями не виходив зі спальні, лежачи в темряві, відмовляючись від їжі й води. А то цілий день просиджував біля усипальниці Саалемії, поряд із якою тепер з’явились ще дві.

У маєтку панувала тиша. Слуги ходили навшпиньки, намагаючись не привертати уваги господаря. У спальню було дозволено заходити лише Хааріссі й Мей’Раллу. Усі інші, хто наважувався переступити поріг, мусили ухилятись від посуду, що летів в бік непроханих гостей.

Заспокоїти Ар’Хаала могла лише Хаарісса.

Вона сідала поруч, брала його за руку, гладила, вмовляючи бодай відкусити шматок хліба і сиру чи випити води. І він, спершу незворушний, поволі піддавався — заради неї.

Та були й інші хвилі — хвилі гніву.

В такі моменти Ар’Хаал кидався по кімнаті, наказував збирати людей, сідлати коней, вирушати до храмів, палити їх і вішати Провідників. І тоді Мей’Раллу коротко кивала, мовляв, усе буде зроблено. Вона викликала варту, роздавала накази, інсценувала підготовку до походу. Вона знала: мине година, може дві — і буря вщухне. Хаарісса його заспокоїть і Ар’Хаал знову зануриться в мовчання.

Над маєтком Саланкарів лежала беззоряна ніч, коли до воріт під’їхали вершники.

— Стій! — крикнув охоронець на брамі. — Хто їде?

— Зар’Каан, — озвався перший з них.

Охоронець підняв смолоскип, намагаючись розгледіти обличчя, вершник в’їхав у коло світла.

— Відчиняй, — сказав вартовий, упізнавши командира. — І покличте Мей’Раллу! Її батько приїхав.

Один із слуг кинувся вглиб маєтку, інші — поспішили відчинити ворота і Вершники проїхали крізь браму. Шестеро. Усі в пилу, змарнілі, мов тижнями їхали без відпочинку.

Мей’Раллу вибігла на подвір’я першою. При світлі факелів вона впізнала постать на чолі загону, і усмішка осяяла її обличчя.

— Батьку! — вигукнула вона, коли Зар’Каан зістрибнув із коня.

— Мей’Раллу… — видихнув він. — Як… як вони?

— Хто?

— Рах’Маал. Ілісарна. Коли дізнались…

Мей’Раллу похилила голову.

— Ілісарна на одинці приймала гінця. Ми… не одразу зрозуміли, що він привіз. Але за кілька хвилин побачили, як вона біжить до західної вежі. Рах’Маал кинувся за нею. Я теж. Він наздогнав її на даху. Хотів зупинити. Схопив… але не втримав.

Зар’Каан мовчав. Його обличчя закам’яніло. Погляд втупився в ніч, кудись у бік західної вежі.

— А Ар’Хаал?.. — хрипко промовив він. — Як він це переніс?

— Погано, — пролунало за спиною.