Раулен

Раулен

Раулен не сподівався, що потрапити до міста буде так просто.

Паломницька ряса здійснила маленьке диво: вартові міської брами пропустили його без жодного запитання.

Що ж — нехай усі думають, що він анахорет, що дав обітницю мовчання. Тим краще.

Він рушив до кварталу Провідників.

Місто залишалося таким, як він його пам’ятав: метушливі мешканці поспішали у своїх справах, з крамниць тягло ароматом смачної їжі, торговці перегукувались один з одним, запрошуючи купити товар.

Та чим ближче він підходив до кварталу Провідників, тим тихішими ставали вулиці.

Вартові біля входу лише кинули оком на його рясу — й нічого не сказали. Раулен пройшов в середину і злився з групою паломників що прибули для відвідин святинь.

Молодий Провідник, що супроводжував групу паломників, узяв на себе роль екскурсовода. Він ішов попереду і розповідав:

— Це — дім покаяння святого Ревіра. Саме тут, за переказами, він прожив останні п’ятнадцять років після того, як зцілив спадкоємця Великого Роду від чорної гарячки. І хоча йому пропонували срібло, землі і навіть місце в Конклаві — він відмовився від усього й оселився тут, щоб служити знедоленим.

Провідник зробив паузу, а потім додав із ледь помітною посмішкою:

— Кажуть, одного разу вночі банда грабіжників вдерлась до цього дому. Але щойно вони перетнули поріг, як не змогли ані рушити, ані заговорити — ніби їх прикувало до підлоги. Наступного ранку Ревір особисто вивів їх до міської брами й відпустив. Один із них був так вражений його вірою в людей, що віддалився у добровільне вигнання і десять років спокутував гріхи в самоті, прийнявши аскезу мовчання. А згодом — до кінця життя — мандрував провінціями, несучи світло істинного знання. Ви знаєте його як святого Ірела Мовчазного.

Провідник на мить зупинився й оглянув паломників:

— Ця історія вчить нас, що ніколи не пізно прийти до Провідників. І що навіть злодій може стати святим — якщо обере правильний шлях.

Паломники пройшли повз дім святого Ірела й зупинились біля невеликої кам’яної каплиці. Всередині було пусто й тихо. У центрі, на підвищенні, лежав гладкий темний валун із наскрізним отвором, з оплавленими краями.

Провідник продовжив розповідь:

— Саме тут зберігається камінь віри святого Маеля. Коли його віру поставили під сумнів, він оголосив: сила духа — сильніша за камінь. Маель зачинився у храмі й молився без упину сім днів і ночей. А на світанку восьмого — двері відчинили. Маель був мертвим. Але в камені, біля якого він молився, з’явився отвір.

Провідник схилив голову:

— Цей камінь перевезли сюди. Він — свідчення того, що істинна віра сильніша за смерть.

— Але ж… це схоже на магію, — несміливо озвався один із паломників. — А магія — гріховна.

— Так, магія гріховна, — підтвердив Провідник. — Її використання вбиває душу. Але віра рятує навіть душі Чародіїв, якщо вони зречуться своєї природи й присвятять себе служінню Провідникам.

Група рушила далі вузькою вуличкою, яка вела до церковної крамниці — невеликої кам’яної будівлі з вивіскою у формі лампади. Всередині пахло воском і ладаном, на полицях — акуратно розкладені томики, ладанки, вирізьблені дерев’яні символи, посріблені обереги й мотузкові браслети.

Провідник зайшов усередину першим і жестом вказав на полиці:

— Тут ви можете придбати те, що допоможе вам укріпити віру. Наприклад, збірники молитов, історії з життя преподобних, а також захисні талісмани й обереги, освячені Провідниками.

Він узяв до рук один із амулетів — тонкий шкіряний пояс:

— Це символ святого Марія. Його носять мандрівники й ті, хто шукає духовного проводу. Він оберігає в дорозі й допомагає не збитися з істинного шляху.

Потім Провідник підняв круглий металевий диск з трьома вигравійованими краплями:

— А це — талісман святої Беліни. Його кладуть на вході до комори або прикріплюють до плуга. Він захищає врожай від посухи та мишей.

На полицях стояли коробочки й баночки з написами: «Благословенна сіль», «Масло святого Елріса — від болю й неспокою», «Есенція для шкіри святої Морени», «Настоянка для сну благословенного Валріса».

Паломники швидко розійшлися по крамниці. Одні роздивлялись, інші наввипередки хапали товари.

Раулен стояв осторонь. Користуючись метушнею, він повільно протягнув руку й непомітно взяв зі стійки амулет святого Ірела — шматочок світлого дерева у формі схрещеного меча і ціпка.

Паломники один за одним виходили з крамниці, радісно перешіптуючись, демонструючи одне одному придбане: ладанки, обереги, мішечки зі святою сіллю та свічки. Провідник зупинився, щоби дочекатися всіх, і махнув рукою — мовляв, рушаємо далі.

Раулен затримався, пропускаючи групу вперед. Вона розчинилася в шумі вулички, а він розвернувся й рушив у інший бік. У першій затіненій арці він витяг і надів на шию поцуплений амулет, після чого рушив до Цитаделі Шукачів.

Біля арки входу на територію стояли кілька постатей у чорних плащах. На них сріблом вишите око в полум’ї — знак Шукачів. Вартові перемовлялися між собою й розслаблено оглядали перехожих, явно не очікуючи загрози. Поряд — важкі палиці з шипастими навершями та щити, обперті об стіну.

Раулен зупинився й оглянув тростину — його єдину зброю: грубу, саморобну, із сучкуватою ручкою, навряд чи витримає навіть кілька ударів. Та й що він може — кульгавий чоловік із палицею проти озброєних Шукачів? Було б самогубством спробувати напасти.

Один із вартових повернув голову й глянув просто на нього. Раулен миттєво опустив очі, схилив голову, як це роблять прочани в святому місці, і зробив два повільні кроки в сторону бічної вулички.

Він пройшов вуличкою й повернувся на площу.

Сонце зависло високо, кидаючи теплі відблиски на бруківку, зимове повітря трохи прогрілося. Живіт забурчав. Раулен дістав монету з гаманця й підійшов до прилавка. Кремезна продавчиня в полотняному фартусі саме викладала на дошку свіжі пиріжки — ще гарячі, з рум’яною скоринкою.