Севард

На вулиці ставало тепліше — весна поступово витісняла зиму. Сніг давно розтанув і на подвір’ї академії пробивалися перші острівці зеленої трави, а сонце щодня піднімалось трохи вище. З потеплінням змінився і розклад занять: до лекційних занять додалися тренування на плацу — вправи зі зброєю та їзда верхи.

Плац ожив. Глухий стукіт дерев’яних мечів, окрики інструкторів, запах поту, пил і свіжі мозолі на руках стали частиною нової буденності.

Перші заняття починались на сніданку, коли повітря було свіже й прохолодне. Учнів вишикували на широкому майданчику, з втоптаною землею. По краях стояли стійки з тренувальною зброєю: мечами, палицями, списами, щитами.

Інструктором був широкоплечий чоловік у потертій куртці зі шкіряними вставками. Його звали магістр Каер Вальдре. Сивий, з грубим голосом, обпеченим сонцем обличчям і руками, що виглядали так, ніби він міг перекроїти суперника навпіл ще до того, як той витягне меча.

— Меч — не іграшка, — сказав він з першого ж ранку. — Ви тут не для того, щоб виглядати героїчно. Ви тут, щоб не загинути в першій же сутичці.

Він продемонстрував базову стійку, пояснив, як зберігати рівновагу, як завдавати та відбивати удари. Рухи здавалися простими, але вимагали сили, точності й постійної уваги.

Севард одразу згадав уроки з Рауленом — тіло згадувало правильні рухи. Джаарем, навчений з дитинства, вправно розмахував мечем, але в спарингу з Севардом отримав кілька ударів у плече.

— Не моя улюблена зброя, — буркнув він, ставлячи меч на стійку.

Тарвена тримала меч обома руками і розмахувала з такою люттю, що магістр лише хмикнув:

— Головне — не покаліч себе.

Келіса, навпаки, тримала зброю незграбно, і меч раз по раз вислизав з її рук.

Лаан’Селіса рухалась легко і впевнено, було помітно, що її готували як спадкоємицю, нехай і Малого Роду.

— Незручно, — скаржилась Тарвена, — меч задовгий.

— А мені — заважкий, — підтакнула Келіса.

Коли вправи завершилися, магістр Каер Вальдре окинув їх поглядом і пробурмотів:

— Поки що ви більше схожі на дроворубів, ніж на бійців. Але нічого. Навчимо.

Після сніданку групу повели до стайні — великої дерев’яної галереї з відкритими загородами, звідти тягнуло теплом, сіном і кінським потом. Коні пирхали, били копитами, обережно спостерігаючи за новачками.

Інструктор з верхової їзди — худорлявий, підтягнутий чоловік з густими вусами представився як магістр Ріар Фолквен.

— Кінь може врятувати життя, винести з поля бою, — сказав він. — Але може й покалічити, якщо не мати навички.

Він показав, як підходити до коня, як його заспокоїти, як сідлати, тримати поводи, як сідати й злазити.

Севард підійшов до великого гнідого з білою плямою на лобі — кінь понюхав його долоню, пирхнув і дозволив себе осідлати. Севард рухався повагом, намагаючись не налякати тварину.

Джаарему дістався жвавий вороний, що постійно смикався й не стояв на місці.

— Ми з тобою схожі, — сказав Джаарем і одним рухом стрибнув у сідло.

Келіса та Лаан’Селіса трималися впевнено, ніби в сідлі виросли. Особливо вирізнялася Лаан’Селіса — пряма постава, розслаблені плечі, точні рухи.

Тарвена ж, з бойовим блиском в очах, залізла в сідло надто різко, і при перших кроках коня ледь не злетіла.

— От же клята шкапа! — гримнула вона. — Хитає гірше, ніж човен у бурю!

Тренування тривало аж до обіду: учні ганяли колом, вчилися тримати рівновагу, різко зупинятися, розвертатися, подавати коня вперед. Джаарем, Лаан’Селіса й Келіса явно насолоджувалися вправами, тоді як Севард і Тарвена радше мовчки терпіли випробування.

Коли заняття завершилось, усі були втомлені, запилені й трохи побиті, але задоволені.

— Наче й не складно, — втомлено зітхнула Тарвена, злізаючи з коня.

— Зачекай до завтра, — порадила Лаан’Селіса, усміхаючись.

— А що буде завтра? — запитав Севард.

— Буде важко сидіти, — відповіла Келіса.

Стомлені, вкриті пилом і потом після тренувань, друзі поверталися до гуртожитків. Будівлі вже виднілися за поворотом, коли Лаан’Селіса раптом уповільнила крок і стала навшпиньки, вдивляючись в інший бік подвір’я.

— Ви це бачили? — тихо мовила вона. — Он там, у чорному.

Севард глянув у вказаному напрямку. По паралельній доріжці йшла постать у довгому темному плащі.

— Хто це? — спитав він.

— Шукач, — так само тихо відповіла Тарвена. — Я ще на плацу його помітила. Ходив навколо, спостерігав, як ми тренуємось.

— Ти впевнена? — насторожено запитала Келіса.

— У нього знак на плащі. Це точно Шукач.

Вони пройшли ще кілька кроків, і коли озирнулись, постаті вже не було — зникла між кущами на повороті.

— Може, викладач? — припустив Севард. — Шукачі ж іноді читають лекції з теології.

— Дивно, що викладач теології спостерігає за вправами зі зброєю — відповіла Лаан’Селіса.

Розмова стихла і вони розійшлись по гуртожитках.

Весна впевнено вступала в свої права. Учні вже звикли до тренувань: перші синці зійшли, долоні загрубіли, а коні більше не шарахалися від незграбних рухів першокурсників.

Та одне залишалось незмінним: постать у темному плащі, що з’являлася і здаля спостерігала. Шукач не підходив, не ставив запитань, не втручався в процес — лише стояв у тіні дерев чи біля огорожі.

— Він знову тут, — шепнула Лаан’Селіса, виходячи на плац. — Уже вп’яте за два тижні.

— Може, йому просто подобається дивитись, як ми махаємо палицями, пітніємо і набиваємо синці, — сухо буркнула Тарвена.

— Це вже схоже на збочення, — скривилась Келіса.

— Професорка Далінар Вейсса захворіла, — гучно оголосив магістр Каер Вальдре. — Тому сьогодні до вас приєднається третій курс.

Першокурсники невдоволено перезирнулися.

Від гуртожитків у напрямку плацу наближалась група старших учнів.

— Я трохи порозпитувала про тих, хто діймав Севарда в крамниці, — тихо сказала Тарвена. — Найгірші з них — Левор Меравіс і Ішайя Наґарі. Зарозумілі, бо їхні батьки сидять у Великому Кабінеті. Вважають себе кращими і шляхетнішими за інших. Брендал з Заходу, з Моркалейнів, ми бачились кілька разів, він здавався нормальним. Про Бйорена знаю тільки те, що він з Півночі. І чого твоя сестра з ними в одній компанії?