Тайріс

Кам’яні коридори тягнулись безкінечно. Смолоскипи на стінах мерехтіли тьмяним світлом, кидаючи тіні. Шукачі спустились сходами на два рівні під землю. Повітря стало вогким і важким, у ньому відчувався запах цвілі. Тайріс бачив лише чорні плащі з обох боків і темряву, що густішала з кожним поворотом.

Нарешті вони зупинилися і один з Шукачів відчинив важкі двері. Ті зарипіли, наче скаржились. Його вкинули всередину і Тайріс, не втримавшись на ногах, впав і вдарився плечем об холодний камінь.

Двері зачинилися з глухим лязгом, і приміщення поглинула пітьма. Сирість липко осідала на шкірі, в кутку рівномірно капала вода — кожен краплі відлунював у голові, мов удари годинника, що міряв нескінченність.

Тайріс давно вже перестав рахувати час. Свідомість розмивалася, він то дрімав, то прокидався від власного подиху чи від холоду.

Коли двері знову відчинилися, світло боляче врізалося в очі, змусивши їх судомно заплющити.

У камеру ступив чоловік. Тайріс не міг розгледіти обличчя, тільки темний силует. Він зробив кілька неквапних кроків і зупинився перед Тайрісом, дивлячись згори вниз.

— Я ж казав: без фокусів, — тихо промовив він.

Тайріса наче струмом обдало. Голос був до болю знайомим. Це був він — старший з Шукачів, той самий, який забрав його з дому і перевіряв силу дару.

Тайріс промовчав. Серце калатало в грудях так голосно, що здавалося, його чутно у всій Цитаделі, та він зціпив зуби, намагаючись не видати страху.

Чоловік нахилився ближче, так близько, що Тайріс відчув запах часнику.

— Скажеш мені: де він? — майже лагідно спитав Шукач.

Тайріс мовчав.

Удар. Його відкинуло до стіни. Камінь боляче вп’явся в спину.

— Де він?

— Не… не знаю… — видихнув він.

Ще удар. Тайріс відчув присмак заліза.

— Де він?

— Я нічого не знаю! — закричав Тайріс. — Не знаю!

Ще один. Гострий біль прошив груди. Повітря не вистачало.

— Езгар! — пролунав голос із-за дверей. — Бартан викликає.

Шукач зупинився. Потім повільно випростався. Його голос залишався спокійним.

— У тебе є час подумати, поки я повернусь.

Він вийшов грюкнувши дверима.

У камеру повернулась темрява. Тайріс скрутився на підлозі. Тіло боліло. Вологий камінь холодив щоку.

Жоден звук не проникав у камеру, лише ритмічне капання води в кутку та власні думки — важкі, в’язкі, безвихідні. Вони розросталися в голові, наче темрява, що душила сильніше за холод і сирість.

Тайріс засинав і прокидався, не знаючи, скільки він тут. День чи ніч — було байдуже. Періодично у дверях клацало віконце, і всередину ставили миску з юшкою — ще гіршою, ніж у бараці. Іноді він ковтав усе до останньої краплі, бо шлунок стискало від голоду. Іноді ледве доторкався — ще залишалась ситість після попередньої.

Він остаточно втратив відчуття часу. Думки ставали нечіткими. Марення і дійсність зливалися в одне.

Коли двері знову клацнули, він навіть не поворухнувся — подумав, що це знову їжа. Та замість миски до камери прослизнули кілька силуетів. Він не встиг підвестись, як вони мовчки обступили його й накинулися.

Перший удар — у ребра. Наступний — у потилицю. Потім по ногах, по спині. Тайріс скрутився клубком, намагаючись прикрити живіт і обхопив руками голову. Тіло здригалося від кожного удару. Він не кричав — тільки судомно ловив повітря.

Раптово все припинилося.

Силуети вийшли, так само несподівано, як і з’явилися. Двері зачинились. Повернулась темрява і тиша, в якій продовжувала капати вода.

Тайріс залишився лежати на підлозі. Він не плакав, тільки скавчав, як поранене звіря.

Дні знову злилися в суцільну пляму. Нічого не відбувалося. Звук падаючих крапель був єдиним, чим можна було вимірювати час. Тайріс не відразу усвідомив, що почав рахувати. Один. Два. Двадцять. Сто. Потім збивався — і починав спочатку. Ритм заспокоював, але розум плив. Він відірвав шмат роби й поклав на місце падіння, щоб заглушити звук. Це допомагало, але ненадовго: тканина швидко вбирала воду і доводилось її викручувати.

Тайріс уже не пам’ятав, коли востаннє приносили їжу. Спочатку шлунок бурчав, потім змовк — і лише важкість під ребрами нагадувала про голод. У тілі наростала слабкість. Він лежав, не маючи сил підвестись, і уявляв себе в іншому місці: на галявині, в лісі, де деятел стукав дзьобом по дереву: тук-тук-тук... кап-кап...

Двері відчинились. Світло боляче прорізало темряву. Увійшли Шукачі, мовчки підхопили його під руки й витягли з камери.

Коридори здавалися ще довшими, ніж раніше. Тайріс не розумів, чи йде сам, чи його несуть. Ноги не слухались. Очі сльозились від світла. Руки тремтіли.

Його ввели, чи радше внесли в кімнату і посадили на стілець. За вікном світило сонце. Очі повільно звикали до світла, і Тайріс зміг оглянути приміщення.

Навпроти, за столом, сидів Езгар. На столі — письмове приладдя і папери. Кімната була наповнена запахом свіжої випічки. Шлунок Тайріса стиснувся в спазмі — і він ледь не втратив свідомість.

— Поговоримо, — сказав Шукач.

Езгар підвівся, підійшов до полиці, взяв звідти плетену миску, накриту рушником, і поставив її перед Тайрісом. Рухом зняв рушник — запах теплого хліба вдарив у ніздрі, аж защеміло в носі.

— Пригощайся, — сказав Езгар. — Здається, ти голодний.

Тайріс схопив одразу два шматки й жадібно почав пхати їх до рота. Жував, не ковтаючи — задихався від поспіху, закашлявся, але не зупинявся.

— Не поспішай, — промовив Шукач, і відсунув миску далі від нього.

— Розкажи про Саяна. Він був твоїм другом? — запитав Езгар і пильно подивився на Тайріса.

— Не певен, що в Обмежених бувають друзі, — відповів Тайріс. — Ми… ми просто розмовляли.

— Про що саме? — поцікавився Шукач.

— Про різне. Про життя. Про сім’ю. Про майбутнє...

— Конкретніше, — сухо уточнив Езгар і занотував щось на папері.