Лірайна

Світ повільно повертався.

Лірайна розплющила очі, й спершу побачила лиш сіре небо над собою. Воно хиталося. Вітер щипав щоки. Щось гойдалося… Ні, вона гойдалася. Хтось тримав її — міцно, але обережно.

— Отямилась? — тихо запитала Наеріса.

Лірайна кліпнула, усвідомлюючи: сидить перед Наерісою в сідлі, спершись їй на груди.

— Ти нас врятувала, — м’яко сказала Наеріса. — Без тебе ми б замерзли. У тебе великий потенціал.

В її голосі відчувалася вдячність.

Лірайна відчула як від слів у грудях розливається тепло.

— Як почуваєшся? — турботливо спитала Наеріса.

— Фізично… я наче після дня в кузні. Усе болить. Навіть пальці.

Наеріса всміхнулась.

— Це нормально. Чим більше магії використовуєш тим більше втрачаєш власної енергії. Тобі треба відновитись.

Вона посунулась трохи назад у сідлі, дістаючи зі своєї торбини окраєць хліба і шмат твердого сиру, загорнутого в тканину.

— З’їж це. Не ласощі, та кращого нема. Скоро будемо вдома — пошукаємо щось смачніше.

Лірайна обережно взяла їжу. Тіло боліло, м’язи не слухались, але в душі розквітала тиха гордість.

До вечора вони їхали вузькою гірською дорогою. Сонце вже хилилось до заходу, кидаючи довгі тіні між сніжними схилами. Кожен поворот здавався схожим на попередній — крутий, слизький, засипаний снігом. Та коли кінь виїхав з-за чергового вигину, Лірайна завмерла.

Дорога обривалася — далі було лише провалля, по дну якого стелився туман, а по той бік, на краю урвища, стояв замок. Cірий камінь, гострі шпилі, високі мури. Здавалося, він давно забутий усіма: стіни обросли мохом, віконниці зачинені, жодного стяга, жодного руху. Навіть з такої відстані будівля здавалася холодною й покинутою.

— Це дім, — спокійно промовила Наеріса.

Лірайна здивовано глянула на неї.

— Виглядає... занедбаним, — обережно сказала вона.

Наеріса всміхнулась куточком губ.

— При світлі дня він виглядає краще. І всередині теж.

Вершниці під’їхали до самого краю провалля, кінь нервово хропів, копита ковзали по мерзлій землі. Лірайна ковтнула слину, дивлячись у безодню, куди падало вечірнє світло.

З боку замку почувся скрегіт і гуркіт — від кам’яного муру почав відділятись підйомний міст. Товсті ланцюги натягувались, поки важкі дерев’яні колоди з глухим стуком не опустилися на їхній бік ущелини.

Міст ліг просто перед копитами — наче запрошуючи всередину.

Лірайна перевела подих, не зводячи з мосту очей. Їй здавалося, що дерев’яні дошки от-от тріснуть під вагою навіть одного вершника.

— Це безпечно? — запитала вона, не приховуючи сумніву.

— По ньому їздять століттями, — спокійно відповіла Наеріса і подала коня вперед.

Коли кінь ступив на міст, той глухо застогнав. Під копитами стугоніли дошки, а десь далеко внизу клекотів туман.

Замкова брама повільно прочинилася і вони в’їхали в замок.

За їхніми спинами ворота зачинилися з глухим гупанням, що прокотилося луною внутрішнім двором.

Лірайна озирнулася. Замок із середини був зовсім не таким, яким здавався здалеку.

Двір був чистий, без жодного сніжного замету — наче зима боялася сюди ступити. Від дверей головної будівлі тяглася стежка з чорного каменю, по боках якої росли кущі лаванди й рутвиці — зелені навіть посеред зими.

На стінах горіли смолоскипи, відкидаючи м’яке бурштинове світло. З середини будівлі долинав легкий аромат трав і диму — приємний і заспокійливий.

— Тут завжди так? — прошепотіла Лірайна.

Наеріса кивнула.

— Його охороняють старі чари. Всередині завжди затишно, навіть коли навколо лютує буря.

«Тайрісу тут би сподобалося, — подумала Лірайна. — Справжній магічний замок».

Коли вони злізли з коня, зі стайні вийшов літній чоловік у темному одязі. Він вклонився Наерісі, як старій знайомій.

— Пані, вас чекали.

Наеріса кивнула.

— Проведи Лірайну до її кімнати. Їй треба відпочити.

Лірайна йшла слідом за слугою: кам’яними коридорами, піднялась широкими сходами, пройшла повз кілька масивних дерев’яних дверей, поки нарешті чоловік не зупинився.

— Це ваша кімната, — сказав він, відчиняючи двері. — Якщо щось буде потрібно — покличте.

Слуга вклонився і зник у тиші коридору.

Лірайна обережно ступила всередину. Кімната була просторою і затишною: стеля висока, з дерев’яними балками, а вікна закривали товсті гардини кольору сливи. Вогонь у каміні наповнював приміщення теплом, а на підлозі лежав м’який килим.

У кутку стояло широке ліжко з різьбленим узголів’ям і товстими подушками. Уздовж стін висіли полички з книгами, кілька гобеленів із рослинними візерунками. Навпроти ліжка стояла старовинна шафа з металевими ручками. Повітря було просякнуте ароматом сухих трав і теплим, домашнім запахом, який Лірайна не могла впізнати, але від якого одразу хотілося розслабитися.

На невеликому дубовому столі біля вікна стояла ще тепла вечеря: глиняна миска з густим овочевим рагу, скибки хліба з хрусткою скоринкою, шматок фруктового пирога й кухоль гарячого трав’яного настою. Поруч лежали рушник і дерев’яна ложка, а біля каміна стояв стілець із великою мискою та глеком води.

Шлунок стисло — тільки тепер Лірайна усвідомила, наскільки голодна. Та замість того, щоб одразу кинутися до їжі, вона на мить зупинилася, насолоджуючись антуражем.

Вона зняла плащ і повісила його на спинку стільця, налила воду в миску, вмила обличчя і помила руки, витерлася рушником і сіла вечеряти, відчуваючи себе по-справжньому в безпеці.

Стук у двері змусив Лірайну здригнутись.

— Панно? — пролунав жіночий голос. — Ви прокинулись?

Лірайна повільно розплющила очі. Світло просочувалося крізь щілини в гардинах. Вона лежала поверх ковдри, не роздягнувшись і навіть не знявши чобіт. Пригадала: після вечері вирішила на хвильку прилягти — і провалилась у сон.