Севард

Віз повільно підкотився до північної брами Каерліса. Севард лежав на дні, на сіні, дивлячись на зимове небо, поки Ейнвальд правив кіньми, а Фарсвальд сидів поруч.

Навколо скупчувався натовп — торговці, селяни, подорожні, що прагнули встигнути до столиці до заходу сонця.

Віз повільно під’їхав до брами.

— Зупиняй, — буркнув один з вартових.

Ейнвальд смикнув віжки і кінь зупинився.

Вартових було четверо: озброєні алебардами, в білих нагрудниках з пурпуровою окантовкою. Один, мабуть, старший, підійшов ближче, оглядаючи з підозрою.

— Хто ви і звідки?

— Веземо молодого панича до Імперської Академії, — відповів Ейнвальд.

— Зазвичай паничі їздять з ескортом, а не в сіні, — хмикнув той. Інші вартові зареготали.

— Ми і є ескорт, — спокійно відповів Фарсвальд і недбало поклав руку на сокиру, що лежала поруч.

— Легше, — вартовий мимоволі зробив півкроку назад. Інші насторожилися. — Ми робимо свою справу, а ви робіть свою.

Він обійшов віз, зазирнув у мішки, порився у сіні. Потім випростався.

— Проїжджайте.

Каерліс зустрів їх гомоном і димом. Мури були вищі за лісові сосни, до яких звик хлопчина. Вулиці — ширші, вимощені бруківкою, по обидва боки стояли дво- і триповерхові будинки з різьбленими віконницями. Та найбільше вразили люди: натовп, якого Севард ніколи не бачив, усі кудись поспішали і не звертали уваги на хлопця, що сидів на возі та крутив головою.

У повітрі стояв гомін: грали на дудці, лаялися, сміялися, скрипіли колеса, б’ючи по бруківці; вітер грався незакритою віконницею, торговці зазивали перехожих до своїх крамниць. Повітря було наповнене ароматом свіжого хліба й трав, а з ринкового кварталу долинав запах риби.

Від цієї какофонії звуків і запахів у Севарда запаморочилося в голові.

— Два дні і звикнеш, — впевнено сказав Фарсвальд, побачивши, як хлопець зблід.

Ейнвальд смикнув віжки і віз покотив в бік Імперської Канцелярії.

До Канцелярського кварталу під’їхали вже в сутінках. Віз підкотив до великої брами з темного каменю, над аркою висіла бронзова табличка з викарбуваним гербом — корона над згорнутим сувоєм. Поруч із брамою стояли два вартових, озброєні списами.

.— Далі пішки, — буркнув вартовий, зробивши крок уперед.

— Ми привезли хлопця до Імперської Академії, — сказав Ейнвальд.

— Ваші справи мене не обходять. Але якщо ви не кур’єри Канцелярії далі пішки, — відповів вартовий.

Ейнвальд і Севард злізли з воза і попрямували в глиб кварталу. Попереду височіла Імперська Канцелярія — три однакові корпуси з темного каменю, з гостроверхими дахами й вузькими вікнами, кілька з яких ще світилося в сутінках.

Перед входом юрмилася невелика черга. Вони підійшли до писаря з табличкою — той, здавалось, наглядав за порядком.

— Ми привезли хлопця до Імперської Академії, — повторив Ейнвальд.

— Сьогодні вже не реєструємо, — коротко відказав писар, ковзнувши поглядом по табличці. — Приходьте завтра.

— І якнайраніше, якщо не хочете простояти в черзі до вечора, — додав він, не підводячи голови.

Вони розвернулися і попрямували назад.

— Пошукаємо корчму неподалік, — сказав Ейнвальд, коли вийшли за межі кварталу.

Вони проїхали кілька кварталів, поки не зупинилися перед будівлею з ліхтарем над входом. На вивісці був намальований гусак з пером в дзьобі, а під ним надпис: «Золоте Перо».

— Схоже на місце, де наливають, — сказав Фарсвальд.

Севард ступив всередину й завмер: корчма не була схожа на придорожні таверни, до яких він звик. Там втомлені подорожні вечеряли під бурчання господаря і мріяли, як найшвидше дістатися м’якого ліжка. Тут усе було інакше: не просто їли і спали — тут жили. Містяни заходили випити і поспілкуватися. У кутку грав молодий музикант, люди сміялися і танцювали просто поміж столів. Повітря наповнював аромат вина, смаженого м’яса й квітів.

— Це — місто. Звикай хлопче, — Фарсвальд хлопнув його по плечу.

Вони прокинулися ще до світанку, поснідали в тиші й одразу рушили до канцелярського кварталу. Проте, коли підійшли до будівлі, виявилося, що попереду вже стоїть невелика черга.

— І як вони встигли? — пробуркотів Фарсвальд.

— Мабуть, ночували під воротами, — відповів Ейнвальд і підштовхнув Севарда ближче до черги.

Сонце повільно вставало над містом, коли важкі двері канцелярії нарешті відчинилися. Людей почали запускати по одному. Уздовж черги снував черговий, записуючи прибулих і скеровуючи всередину.

Він зупинився біля них.

— В Імперську Академію? — запитав швидко, не чекаючи довгих пояснень.

Севард трохи розгубився, та Ейнвальд підштовхнув його вперед.

— Так.

— Проходьте. Треті двері праворуч.

За вузьким письмовим столом сидів молодий писар із темними колами під очима. На столі стояло письмове приладдя, лежали сувої і чисті листки паперу.

— Ім’я? — запитав не підводячи голови.

— Севард, — промовив хлопець.

— Повне ім’я? — перепитав писар.

— Севард Вілскарн.

Писар підняв очі і подивився на нього, потім окинув поглядом Ейнвальда й Фарсвальда, що стояли позаду.

— Родичі?

— Супровід, — коротко відповів Ейнвальд.

Писар щось занотував, потім узяв кравецький метр і встав із-за столу.

— Стій рівно.

Він швидко обміряв Севардові плечі, груди, талію, зріст, довжину рук і ніг, занотовуючи показники. Потім подзвонив у дзвіночок. До кімнати забіг молодий служка, якому писар передав аркуш із вимірами.

— Ти зі мною, — сказав він до Севарда. — Супровід — на вихід. Через годину зможете попрощатися біля брами.

Вони вийшли в вузький коридор і за кілька хвилин зупинилися біля непримітних дверей.

— Тобі сюди.

Севард зайшов у невелике приміщення, де сивий служник наливав теплу воду в балію.

— Не поспішай. Є трохи часу, поки принесуть одяг, — сказав і вийшов за двері.