Раулен

Раулен очікував чого завгодно — тільки не цього. Замість суворого обличчя Шукача в чорному плащі на нього дивилося світловолосе хлоп’я.

— Живий! — радісно вигукнув той, обертаючись кудись убік. — Він прийшов до тями!

До нього поспіхом підійшли двоє чоловіків — схожі, як дві краплі води.

Раулен спробував щось сказати, але лише захрипів — у горлі пекло, язик був ніби з дерева.

— Дайте йому води, — промовив один із чоловіків.

Його обережно підняли, підклавши щось м’яке під спину, й піднесли до губ бурдюк. Раулен жадібно ковтав — холодна волога текла по висохлому горлу, стікала по підборіддю, капала на ковдру.

Раулен спробував поворухнутися, та тіло не слухалося: сил не залишилося. Лише нога відгукнулася гострим болем. Тим часом хлопчина приніс миску з гарячою юшкою й обережно почав годувати його з ложки. Раулен ковтав повільно, роблячи паузи між кожним рухом. Йому вдалося з’їсти кілька ложок — юшка була навариста, запашна від трав, гаряча й ситна. З кожним ковтком у тіло наче поверталося життя: тепло розливалося жилами і заспокоювало біль. Повіки ставали важчими, очі злипалися. Вперше за довгий час Раулен не провалився в темряву, а спокійно заснув.

Раулен прокинувся, коли сонце вже перейшло зеніт. Віз повільно котився вперед, і кожна нерівність дороги віддавалася болем у нозі.

Поруч сидів світловолосий хлопчина, ніби чатував. Побачивши, що Раулен розплющив очі, він одразу підніс бурдюк із водою до його губ. Цього разу Раулен пив повільно — без жадібності, майже не проливаючи.

— Я Севард, — озвався хлопчина, коли переконався, що той не знепритомніє знову. — Ми знайшли тебе в лісі. Ти був напівмертвий.

Раулен ледь ворухнув губами:

— Жінка...

Севард нахилився ближче:

— Що?

— Зі мною була жінка, — повторив Раулен трохи голосніше.

Севард на мить затримав подих, опустив очі.

— Ми її поховали, — прошепотів він. — Ейнвальд і Фарсвальд забороняють про це говорити...

Раулен не мав сил відповісти, тому лише вдячно кивнув.

День минав за днем. Раулен здебільшого спав, коли до губ підносили бурдюк — пив, коли годували — їв.

У ньому ще жевріло життя, але він не бачив у ньому сенсу. Чому він вижив? Для чого? І як жити, коли все, що було дорогим, зникло?

Колись, у минулому, Раулен був солдатом — чи радше найманцем. Ватага таких самих, як він — запеклих авантюристів — їздила Імперією, наймаючись на службу до Великих і Малих Родів. Вони брали участь у прикордонних сутичках: за пасовища, за орну землю, за чиюсь ображену честь. Раулен любив бій — коли кров несеться тілом із шаленою швидкістю, коли світ звужується до сили, вправності і простої логіки: або ти, або тебе.

Та все змінилося, коли він зустрів жінку. Потреба доводити свою майстерність зникла. Зброю він замінив на рибальський гак, мандрівне життя — на хатину біля води. Вони оселилися в невеличкому містечку, а згодом з’явилася донька. І тоді життя стало справжнім.

Раулен пам’ятав, як вона засинала в нього на руках, як сміялась, коли він носив її на плечах, як питала, чому риба має луску, а не шерсть, як у кицьки. Пам’ятав голос дружини, коли вона кликала до вечері.

А тепер усе це зникло. Ні. Не зникло — забрали.

Раулен закіпав з середини щоразу, коли згадував, що їхня родина покинула дім тікаючи від людей у чорних плащах. Гнів перетворювався на лють, коли спогади повертала його в ту ніч — як ті самі люди в чорному напали на них і жорстоко вбили його дружину. Її крик переслідував його навіть уві сні.

Він здригнувся. Біль у нозі вдарив з новою силою, але Раулен навіть не скривився. Тепер він знав, для чого живе. Для помсти.

Час, турбота й сон поступово робили свою справу — Раулен відчував, як йому стає легше. Спершу він зміг їсти щось твердіше за юшку — і це додало сил. Згодом він уже самостійно сідав, тримав миску в руках і їв без сторонньої допомоги.

Севард продовжував робити перев’язки: чорнота на нозі поступово сходила, шкіра набувала здоровішого кольору, рана затягувалась. Ейнвальд і Фарсвальд тримались осторонь, недовіряючи незнайомцю.

Зате з Севардом Раулен порозумівся. Хлопчина багато говорив — про ліси півночі, про звірів і легенди свого краю. У відповідь Раулен розповідав про Каерліс, куди потрапив ще юнаком. Так, у розмовах вони наближались до столиці.

Сонце вже стояло низько, забарвлюючи небо в мідні тони, коли Раулен залишився сам. Ейнвальд із Севардом подалися в ліс по дрова, а Фарсвальд пішов у село — купити припасів.

Раулен сидів, спершись на лікті, і дивився у далечінь. Повільно пливли хмари, вітер шарудів гіллям. Цей спокій щось зрушив усередині Раулена. Досить лежати.

Він вхопився руками за край воза,напружив м’язи живота і спробував підтягтись. Біль ножем вдарив у нозі, але Раулен тільки стиснув зуби. Дихання стало важким і уривчастим, серце закалатало. Він підтягнув себе і вмостився на краю воза. Спершу перекинув через борт здорову ногу, потім — ту, що була в шині.

Земля здавалася страшенно далекою. Раулен затримав дихання, перевів подих і штовхнув себе вперед.

Він намагався зістрибнути на здорову ногу, та вона послизнулася на мерзлій землі. Раулен вдарився ушкодженою ногою, втратив рівновагу і впав затиснувши крик болю в зубах. Він лежав на землі, нога запульсувала болем, світ трохи поплив.

— Ти що робиш?! — почув він голос Севарда. За мить хлопчина вже був поряд.

— Встаю, — просичав Раулен. — Настав час згадати, що я ще не мрець.

Ейнвальд підбіг слідом і підняв його, наче той нічого не важив. Севард закинув руку Раулена собі на плечі, створюючи опору.

— Давай зробимо кілька кроків, — сказав він. — А завтра… знімемо шину.

Зранку Севард розмотав пов’язки і прибрав дошки. Рана зажила, та нога виглядала жахливо — тонша, з великими багряними рубцями. Біль зменшився, але не зник.

Ейнвальд за ніч вирізав костур — грубуватий, зате міцний. Раулен прийняв його з мовчазною вдячністю. Він однією рукою сперся на костур, іншою — на плече Севарда, і повільно ступив перший крок. Потім другий.