Ар'Хаал

Ар’Хаал стояв навколішки біля усипальниці, обережно зриваючи зів’ялі пелюстки. Квіти, що він саджав, завжди буйно проростали незалежно від погоди. Він підняв стеблину, яка схилилась додолу, і підпер її тоненькою гілочкою. Потім витер руки об робочий фартух і заговорив.

— Джаарем поїхав в Академію. Вже зовсім дорослий. Нагадує мене в молодості, такий же енергійний і непосидючий.

Він пересунув кошик з бадиллям і прорідив ще один рядок, вдихаючи запах землі.

— Рах’Маал узяв на себе справи родини. Розумієш, сам сказав: «Відпочинь трохи, батьку». Він з Ілісарною добре вправляються.

Вітерець хитнув стебла, одне з них торкнулося його пальців. Ар’Хаал на мить замовк.

— А я… я читаю. Уявляєш? Сиджу над книжками, перечитую старі історії, надолужую те, чим колись знехтував. Мабуть, так виглядає старість.

Він подивився на різьблення на усипальниці, провів по ньому долонею, ніби торкався її обличчя.

— Шкода, що ти не можеш відповісти, Саалеміє, — прошепотів.

Ар’Хаал вийняв із кишені маленьку білу квітку, що зрідка привозили торговці з північних провінцій і поклав її біля входу. Потім сів поруч, склав руки на колінах і довго сидів мовчки, слухаючи, як вітер грається в листі, намагаючись розчути слова, що призначені лише для нього.

Почулися м’які кроки. Ар’Хаал здалеку впізнав ходу. Відтоді, як Зар’Каан поїхав разом з Джааремом, його донька Мей’Раллу надто прискіпливо його заміняє, наче вона не командирка охорони, а його особиста нянька.

Мей’Раллу зупинилась біля усипальниці, схрестивши руки на грудях.

— Дядьку… Знову ви тут? Хандрите. Як поїхав Джаарем — вас просто не впізнати. Куди подівся той жвавий голова Великого Роду, якого ми всі знали?

Ар’Хаал відповів не одразу. Він обережно змахнув пил з плити усипальниці, поглянув кудись в далечінь і тільки тоді промовив:

— Це називається старість. У тебе вона ще попереду.

— Яка там старість, ви ще повний сил. Одружитись вам треба, щоб дружина мізки вправляла. Бо занапастите себе в цьому саду між квітами й книжками.

— То ти вже й кандидатку підібрала? — Ар’Хаал краєм ока подивився на неї, і в куточках уст з’явилася легка тінь усмішки.

— Хто я така, щоб сватати великого Ар’Хаала? — відповіла Мей’Раллу. — Та й ви б усе одно не прислухались, навіть якби я наважилася.

— В будь-якому разі, я шукала вас у справі. Рах’Маал просив, щоб ви з’їздили до Таясарів — треба узгодити кілька пунктів у торгових договорах. Він сам збирався, та виникли важливіші справи.

Ар’Хаал зітхнув і підвівся. Ще раз поглянув на білу квітку біля усипальниці.

— Добре. Вирушимо завтра вранці. Підготуй коней і кілька людей.

— А ще, пообіцяйте, що повечеряєте з нами. Хоч згадаєте, як це — бути серед живих.

— Обіцяю.

Ранкове сонце ледь торкнулося землі, коли двір маєтку Великого Роду Саланкар почав оживати. Слуги метушилися, виводячи осідланих коней і перевіряючи спорядження.

Ар’Хаал стояв на верхній сходинці ганку, з плащем, недбало перекинутим через плече, і спостерігав за приготуваннями. Його й без того кремезна постать за останні місяці стала ще масивнішою.

До нього підійшла Мей’Раллу, тримаючи шолом під пахвою.

— Усе готове. Шлях займе чотири, може, п’ять днів, якщо не зіпсується погода, — мовила вона.

— До Таясарів максимум три, — здивовано перепитав Ар’Хаал. — Чи ми не до них їдемо?

— Три дні — це для молодих, — усміхнулась Мей’Раллу з лукавинкою. — А вас, може, ще й на ноші доведеться пересаджувати. Ви ж верхи не їздили вже… скільки? Ще й ваги набрали.

— Ар’Хаал ніколи не їздитиме на ношах, — твердо відповів він. І в один рух заскочив у сідло.

— Наздоганяй! — кинув через плече й рвонув уперед, здійнявши за собою клуби піску.

Мей’Раллу вже не стримуючи посмішки, стрибнула на свого коня і помчала за ним.

Четверо охоронців, яким доручили супровід голови Роду Саланкар, спершу здивовано переглянулись — а тоді, лайнувшись про себе, поспіхом вскочили в сідла й кинулись слідом.

Три дні в дорозі пішли Ар’Хаалу на користь. Спершу тіло нило, обурене раптовою зміною м’якого крісла на жорстке сідло. Але вже на другий день воно згадало давні навички: як тримати рівновагу, як гасити поштовхи, як вперто тримати темп, попри втому в м’язах.

Охоронці ледве встигали за ним, навіть Мей’Раллу було непросто. І в якийсь момент Ар’Хаал зловив себе на усмішці. Майнула думка — проста й приємна: може, не такий я вже й старий. Може, зарано себе списав. А може… варто й справді прислухатись до Мей’Раллу. І одружитися.

Сонце кидало короткі тіні, коли подорожні прибули до маєтку Таясарів. Ворота розчинилися, пропускаючи вершників на бруковане подвір’я.

На сходах перед входом стояла жінка в простому, але витонченому вбранні. Її постать була тендітною, майже крихкою. Вона стояла склавши перед собою руки. Голова — повністю голена, як того вимагали звичаї південних провінцій. Лише вузький обруч кольору вохри на чолі вказував на її статус.

— Ар’Хаале, Мей’Раллу, — мовила вона. — Ласкаво прошу до нашого дому. Ми раді, що ви прибули неушкодженими.

Ар’Хаал зіскочив із коня й уклонився трохи глибше, ніж того вимагав етикет від голови Великого Роду.

— Пані Хааріссо. Дякуємо за прийом.

— Проходьте, — вона вказала рукою на вхідні двері. — Певно, ви бажаєте відпочити після дороги.

І не чекаючи відповіді Хаарісса пішла в будинок.

Усередині панувала тиша й прохолода. Простора зала була напівтемною — вікна затіняли легкі лляні фіранки, що повільно колихалися від вітру. Біля одного з них стояв стілець, на якому лежала книжка в жорсткій палітурці.

У центрі зали — низький дерев’яний столик. На ньому — срібні та мідні тарелі з фруктами: інжиром, персиками, сушеними фініками. Поряд — глечики з прохолодними напоями та срібні келихи.

На стіні навпроти входу висів гобелен із гербом Таясарів — чорний скорпіон, застиглий на тлі розпеченого піску.