Тайріс

Одного вечора, коли Обмежені повернулися з робіт — втомлені, мовчазні, — у бараці, за столом, сидів новенький.

Він був нетипової для центральних провінцій зовнішності. Тайріс колись бачив таких у ринковому кварталі — торгівці зі східних земель: темніший відтінок шкіри, густе темне волосся, чорні, яскраві очі.

Обмежені проходили повз нього байдуже, не зупиняючись і не ставлячи запитань. Саме так колись проходили повз і Тайріса.

Тайріс теж не відчув нічого, ані цікавості, ані роздратування. Йому було просто... байдуже. Тіло ломило після роботи, думки пливли, і єдине, чого він хотів — щоб цей день якнайшвидше закінчився.

Обмежені завершили вечірню молитву і почали вкладатися. У повітрі зависла тиша, яку порушували лише шарудіння соломи та приглушені зітхання втомлених людей.

Новенькому виділили місце поруч із Тайрісом.

Тайріс уже майже поринув у сон, коли крізь дрімоту почув тихий голос, що звертався до нього. Першим поривом було відвернутися й зробити вигляд, що він уже спить. Але Тайріс згадав, як самотньо йому було в перший день.

Повернувшись до новачка, він пошепки відповів — обережно, щоб не збудити інших і не привернути уваги:

— Я Тайріс.

— Я Саян, — відповів новенький.

— Буде важко, — попередив Тайріс, — але в неділю добре годують. Можна по-справжньому наїстися.

Він сам здивувався, як сильно хотів хоч трохи підтримати цього хлопця.

— Я знаю, — тихо озвався Саян. — Мої батьки — з Обмежених. Вони розповідали, як тут усе влаштовано.

Тайріс здригнувся. Він не знав, що Обмеженим узагалі дозволено мати дітей.

— А вони… десь в іншому бараці? — обережно запитав він, хоч не міг пригадати жодної іншої групи Обмежених у Храмі на недільній проповіді.

— Ні, вони живуть у передмісті Каерліса, — відповів Саян.

— А ну, замовкли! — пролунало з темряви, і хлопці мусили перервати розмову.

Тайріс лежав, приголомшений — уже вдруге за останні кілька хвилин. Виявляється, Обмеженим не лише дозволялося одружуватися й мати дітей. Вони могли жити за межами бараку.

Наступного дня Тайріс не міг дочекатися вечора: робота валилася з рук, кожна година тягнулася вічністю, а думки постійно поверталися до розмови з Саяном.

Невірон, який час від часу з’являвся для перевірки, підкрався і зненацька вмазав Тайрісу запотиличника.

— Працюй краще! — гаркнув він і пішов далі.

Тайріс зціпив зуби, повернувся до роботи, але зосередитися так і не зміг.

Вночі, коли в бараці стихло, він підсунувся ближче до Саяна й пошепки запитав:

— Чому вони… не в бараці?

— До повноліття тримають тут, — тихо відповів Саян. — А як виповнюється сімнадцять, Обмежених розсилають по Імперії. Вони живуть серед звичайних людей: працюють, заводять дітей. І спостерігають.

— Шпигують?

— Можна й так сказати. Як тільки помічають щось підозріле — когось, хто торкається Павутини, чи несе на собі слід магії — повідомляють Провідникам. Тому нас і вчать грамоті, щоб могли написати листа, якщо поблизу немає Провідника.

Тайріс притих. У грудях стислося. Отже, хтось із сусідів — хтось, кого він бачив на вулиці чи на базарі, — доніс на нього.

— А якщо… не повідомити? Зробити вигляд, що не бачив?

— Це ризик. Завжди є шанс, що поруч інший Обмежений, який повідомить. Чи тебе спеціально перевіряють, повідомиш чи ні. Якщо ні – то тобі більше не довіряють. І тоді… зникаєш.

— А якщо я не хочу їхати?

— Це не тобі вирішувати.

Саян замовк на мить, а потім додав ще тихіше:

— Втім… декого залишають аколітами при Храмі, декого вчать на Провідника, а декого…

Він зовсім притишив голос, майже до подиху:

— …беруть до Шукачів.

Тайріс не міг повірити. Обмежені — в Шукачах? Це справді можливо? Чи новенький просто вигадує?

— Це все тобі батьки розповіли? — не витримав він.

— Не все, — відповів Саян після паузи. — Щось сам почув, коли вони думали, що я сплю.

Хтось ворухнувся, заскрипіли дошки. Тайріс завмер, дослухаючись. Розмова вчухла. Темрява знову стала глухою й мовчазною.

Провідник веде — крізь морок і страх.

Через біль — до вогню, через вогонь — в прах.

Через прах — до світла, до віри в серцях:

Спасіння душі — в смиренних вустах.

Він сів на ліжку, охоплений липкою тривогою. Серце билося швидше, ніж слід, руки тремтіли, ніби після важкої роботи. У бараці ще панувала темрява, чути було лише сопіння сплячих.

Тайріс провів долонею по обличчю: шкіра була холодна й волога. Молитва досі звучала в його голові, змішуючись із дитячими криками зі сну. Він бачив себе в плащі Шукача, з магічною рукавицею на правиці, бачив дитячі обличчя — перелякані, заплакані. Вони зникали у пітьмі, з нашийником на шиї, який він на них начепив.

Він захитав головою, намагаючись витрусити з пам’яті цей образ, але він тримався, мов бруд під нігтями.

З голови ніяк не йшло те, що він почув від Саяна: Обмежених беруть до Шукачів.

Раптом хтось ворухнувся поруч: один із чергових підвівся і попрямував до кухні, де затріщав вогонь у печі.

Тайріс зітхнув, витер руки об покривало, зібрався з силами і встав.

Він рушив до умивальника — дерев’яної діжки з холодною, застояною водою. Зачерпнув обома руками й облив обличчя. Вода обпекла шкіру, але думки не прояснювалися: сон досі тримав його, шепочучи на вухо: «Ти можеш стати одним із них. Ти — такий, як вони».

У кухні забулькала юшка. Чергові вже розставляли миски на стіл. Повітря наповнив знайомий кислий запах вареної капусти. Тайріс ще хвилину постояв, а потім пішов до столу.

Слова молитви знову лунали в голові, але тепер він вимовляв їх подумки як питання:

Провідник веде — крізь морок і страх?

Через біль — до вогню, через вогонь — в прах.

Через прах — до світла, до віри в серцях: