Лірайна

Кінь неквапливо пробирався крізь снігові намети. Ранок був морозний, але в сідлі було тепло: Лірайна сиділа позаду, обхопивши незнайомку руками. Її щоки ще пекли від сліз — зранку вона попрощалась із батьками, а тепер усе здавалося сном якоїсь чужої дівчинки.

Думки плутались. Вона не знала, куди їде, навіщо, що буде далі. Раптом Лірайна зрозуміла, що не тільки нічого не знає про незнайомку — вона навіть не знає її імені.

— Як вас звати? — порушила тишу Лірайна.

— Наеріса, — приязно відповіла жінка. — Усе чекала, коли ти спитаєш.

— А довго нам ще їхати?

— Кілька тижнів. Може, довше. Залежить від погоди.

Лірайна помовчала, потім несміливо додала:

— Може… тоді розповісте мені щось про магію?

Наеріса посміхнулась, хоч Лірайна того й не бачила.

— З чого хочеш почати?

— От… Я бачу в небі павутину. Що це?

— Це і є магія, — відповіла Наеріса. — Якщо вірити давнім манускриптам, колись, ще до Великої Війни, вона була всюди: жива, сильна, невичерпна. Чародії могли пересувати гори, спиняти бурі, висушувати цілі моря. Їхня сила не знала меж.

— Що ж сталося?

— Потім почалась війна. Світ палав. Чародії тягнули силу, все більше і більше. Магія виснажилась. З безмежної ріки залишилась тільки тонка павутинка, що ще тримається між небом і землею. І бачать її лише ті, хто має дар.

— А багато нас таких, хто має дар? — запитала Лірайна після паузи.

— Не багато, — відповіла Наеріса. — А ще менше тих, у кого дар справді сильний.

— Сильний? Це як? — з цікавістю запитала дівчина.

— Справжній Чародій не просто торкається магії. Він впускає її в себе й накопичує. Чим більше здатен утримати — тим складніші чари може накласти.

Вона замовкла, ніби обдумуючи, як пояснити простіше.

— Це як подих, — сказала зрештою. — Сильний дар дозволяє дихати на повні груди й затримати подих. А слабкий — це тільки короткий ковток, і одразу ж доводиться видихати. Тому Обмеженим вистачає сили хіба що на ярмаркові фокуси.

— Але який би не був дар — сильний чи слабкий — дотик до магії залишає слід. Він тримається кілька днів, і його можуть побачити наділені даром. Саме тому я побачила твій, а ти — мій, коли ми зустрілися.

— А Шукачі? Вони теж бачать? — уточнила Лірайна.

У голосі Наеріси з’явилася гірка нота.

— Серед них теж є ті, хто має дар, — відповіла вона тихо.

Далі їхали мовчки. Лірайна обдумувала почуте, а Наеріса, здавалося, втратила настрій після розмови про Шукачів.

Увечері, коли вони зупинились на ночівлю в лісочку, і готували вечерю на невеликому багатті, Наеріса звернулась до Лірайни:

— Найближчими днями — ніякої магії, — сказала твердо, навіть трохи різко.

Лірайна підвела на неї очі.

— Чому?

— Попереду Хольдвік, — пояснила Чародійка, — треба заїхати туди за припасами… і, зізнаюсь, за теплою постілю. Не хочу, щоб на нас висіли залишки магії.

Лірайна мовчки кивнула.

Лірайна й Наеріса в’їхали до містечка під вечір. Сонце вже сховалося за обрій, у повітрі висіла зимова прохолода.

Останні ночі давалися важко: сирі дрова горіли погано, багаття ледь жевріло, і майже не гріло, а користуватись магією Наеріса суворо заборонила.

Зранку вона прискіпливо оглянула Лірайну, чи не залишилось магічного сліду.

Наеріса спрямувала коня до таверни на околиці — охайного дерев’яного будинку з вивіскою у формі горщика, що рипіла при кожному пориві вітру.

Всередині було троє: двоє кремезних чоловіків сиділи за столом, а хлопчина приблизно одного віку з Лірайною вмостився біля вогнища.

— Бачиш хлопця? — тихо запитала Наеріса.

Лірайна кинула погляд у його бік: світловолосий, довгов’язий, закутаний у плащ з вишитим факелом.

— Син одного з Малих Родів, — пояснила Наеріса. — Його везуть до Імперської Академії Каерліса. Вона зробила коротку паузу, оглянувши залу.

— За дітьми з Великих Родів приїздить супровід з Шукачів. За тими, що з Малих, — дуже рідко. Але ризикувати не варто. Поїмо в кімнаті, а на світанку вирушимо далі.

Виїхали ще за темно. Кінь йшов рівно, лише хрускіт снігу під копитами порушував ранкову тишу. Через кілька годин звернули на бічну дорогу, що вела в лісисту долину.

— А що то за Імперська Академія? — спитала Лірайна. — Там вчать чомусь особливому?

— Ні, — відказала Наеріса. — Великі Роди можуть дозволити собі і кращих наставників, ніж імперські вчителі.

— То навіщо туди їхати? — не відступалась дівчина. — Тижнями бути в дорозі, щоб отримати освіту, яку можна здобути вдома…

— Це не про освіту, — перебила Наеріса. — Це про владу.

— Закон Імперії вимагає, щоб усі доньки й сини Великих і Малих Родів до свого тринадцятиріччя прибули на навчання до Імперської Академії.

— Дивний закон, — буркнула Лірайна.

— Навпаки, дуже розумний, — заперечила Наеріса. — По-перше: Роди не ризикнуть бунтувати — поки їхні діти знаходяться в столиці. По-друге: там їх виховують у лояльності до Імперії. По-третє: не всі діти — спадкоємці. Багато хто після навчання іде служити в Імперську Канцелярію, Військо або до Провідників — залежно від таланту. По-четверте: у Академії заохочують конкуренцію. Тому ймовірність, що спадкоємець Великого Роду знайде там союзників для майбутнього альянсу проти Імперії — така сама, як і те, що він здобуде кровних ворогів.

Наеріса зробила паузу.

— І найголовніше: саме в цьому віці починає пробуджується дар. А в Академії кожен учень — уже під наглядом Шукачів.

Дорога вела крізь невелике село — десяток хат, дерев’яна каплиця, кілька обгороджених загонів. Лірайна дивилась на селян. Ті займались своїми справами, та деякі, помітивши подорожніх, приязно всміхались. Незвично. В інших селах на незнайомців зазвичай дивились з підозрою — або не дивились узагалі.

Село лишилось позаду, і дорога пішла вгору, петляючи між сірими, мовчазними пагорбами. Хмари нависли низько, затуляючи вершини. Повітря мало б ставати холоднішим, але ставало тепліше. Дихати було легше, пальці більше не мерзли.