Раулен

Раулен приходив до тями уривками. Свідомість спалахувала й згасала, мов тліюче вугілля під шаром попелу.

Його кудись везли — він тілом відчував нерівність дороги.

Темрява.

Щось холодне поклали йому на лоб — на мить стало легше.

Темрява.

Чиясь рука обережно підняла голову.

Темрява.

Краплі води просочились між стиснені губи. Раулен хотів відкрити їх і зробити ковток, але не зміг.

Темрява.

Біль. Багато болю. Боліла голова, горіло тіло. Найгірше — нога. Раулен хотів поворухнутись, але не міг.

Темрява.

Спогад.

Темрява.

Рудоволоса дівчинка.

Темрява.

Поруч — жінка. Раулен з останніх сил намагається втекти від спогаду в темряву. Йому боляче.

Темрява.

Раулен відкрив очі. Темрява. Раулен бачив темряву. Була ніч. Боліла голова. Раулен намагався згадати.

Він, дружина і донька залишають свій затишний дім.

Донька ховається між речами в підводі.

Вони мандрують, не маючи чіткої мети.

Випадкові підробітки в селах, що трапляються дорогою.

Мандрують далі.

Ночівля то в полі, то в лісі.

Донька біля багаття.

Чому? Чому вони не вдома?

Думки плутаються.

Сніг. Холод.

Він, дружина і донька мерзнуть у лісі.

Багаття спалахує.

Чому він злиться на доньку?

Незнайомка виходить із лісу.

У нього в руках ніж.

Чого він боїться?

Багаття знову спалахує.

Донька сидить на коні позаду незнайомки.

Вони віддаляються.

Чому вона забирає його доньку?

Темрява.

Раулен прийшов до тями. Згадав. Напружився, намагаючись викликати рятівну темряву — та її не було.

Він розплющив очі. Замість темряви — сіре, передранкове небо.

…Вони з дружиною стояли, обнявшись, і дивились, як незнайомка з їхньою донькою зникає лісовою дорогою.

— Думаєш, так буде краще? — з надією в голосі запитала дружина.

— Вона її захистить краще, ніж ми. Бачила, як багаття спалахнуло, — відповів Раулен.

— Але ж ми навіть не запитали її імені...

— Може, це й на краще. Лірайна навчиться контролювати свій дар і повернеться додому. А ми чекатимемо її там.

— Давай побудемо тут ще кілька днів, раптом вона передумає і повернеться, — попросила дружина.

— Добре, — погодився Раулен. — Залишимось на кілька днів.

Їхали мовчки. Лише зрідка обмінюючись короткими фразами. З моменту, як вони покинули дім, їх гнала вперед турбота про безпеку дитини. Напруга наповнювала їх рішучою, впертою енергією. А зараз...

Обоє відчували спустошеність Слова не йшли. В очах одне одного бачили втому й безсилу згоду: усе зроблено, все правильно… і все одно боляче.

Зупинилися на ночівлю та розклали багаття. Не було ані бажання готувати, ані бажання вечеряти, тож обмежилися трав’яним настоєм.

Раулен тримав горня, більше грів руки ніж пив. Дружина сиділа трохи осторонь, загорнувшись у плащ і дивилась на вогонь.

— Думаєш, вона впорається? — нарешті порушила тишу.

— Вірю, що впорається, — відповів Раулен. — Давай вкладатись.

Раулен прокинувся від крику. Спершу не зрозумів, де він і що відбувається. Не встиг навіть розплющити очей, як щось важке з розмаху вдарило в груди й придавило до землі. Подих збився, в грудях запекло.

Він зойкнув, сіпнувся, намагаючись звільнитись, але руки вже були міцно притиснуті до снігу. Раулен захрипів, намагаючись вдихнути.

Ще один удар — цього разу в голову. В очах спалахнули іскри. Слідом — короткий, болючий тичок у живіт. З грудей вирвався стогін. У ту ж мить йому в рот запхали ганчірку. Він захрипів, намагаючись вирватися, та сили швидко танули.

Багаття майже згасло. У напівтемряві Раулен ледь розрізняв розмиті силуети — щонайменше п’ятеро, можливо шестеро. Його грубо перевернули на живіт, заламали руки за спину і зв’язали.

Потім підхопили під лікті й поставили на коліна. Дихати було важко, в грудях і животі пульсував тупий біль. Поряд, у такому ж положенні, стояла його дружина.

— Де вона? Де дівчина? — голос був глухий, А може, то гул у голові Раулена заважав розчути слова. Почулось шарудіння і різким ривком хтось висмикнув ганчірку з рота дружини.

— Відповідай. І без дурниць, — пролунав наказ.

Вона судомно вдихнула повітря — і закричала. Її голос розірвав нічну тишу.

Удар. Короткий, хльоский і голова різко відкинулась убік. Раулен сіпнувся, загарчав крізь кляп, але його міцно тримали. Ганчірку силоміць заштовхали їй у рот.

— Обшукайте тут усе, — наказав той самий голос.

Тіні ринули в різні боки. Перетрушували речі, викидали вміст мішків, перекинули віз.

— Тут її немає.

— Тягніть їх вглиб лісу. Подалі від випадкових нічних подорожніх, — наказав голос.

Раулена з дружиною грубо кинули на спину, підхопили під плечі й потягли по снігу.

Їх притягли на засніжену галявину й кинули під деревом. У місячному світлі Раулен розгледів те, що й так уже знав — нападники були в чорних плащах.

— Почнемо з жінки. Тут вона може кричати скільки завгодно — ніхто не почує, — сказав голос. — Підніміть її.

— Де дівчина? — озвався один із тих, що стояв поруч, і рвучко висмикнув кляп.

Перший удар був хльосткий, мов батогом. Вона скрикнула.

— Відповідай, грішниця.

Удар. Він збив би її з ніг, та її міцно тримали. Ще один. Іще. Удари сипались один за одним.

Раулен гарчав крізь кляп, сіпався, намагаючись розірвати мотузки, стати щитом — зробити хоч щось, та все марно. Його придавили до землі і міцно тримали.

— Не в голову, — попередив голос. — Вона має говорити.

Та вже було пізно. Вона більше не трималась на ногах — просто висіла в руках тих, хто її тримав.

— Дурень, — холодно мовив голос. — Тепер він. Але обережно.

Раулена смикнули вгору, поставили на ноги і витягнули з рота ганчірку.