Севард

Севард, молодший син Малого Роду Вілскарн, сидів на лавці біля каміна, кутаючись у подвійну вовняну накидку. Настав його час вирушати до Каерлісу, в Імперську Академію. Старший брат і спадкоємець роду, Хальґар, уже два роки як повернувся зі столиці. Його шлях був визначений: чотири роки навчання — і назад, додому, допомагати керувати господарством і чекати, коли успадкує не надто багаті володіння Вілскарнів. У молодших дітей Малих Родів була інша доля.

— Поїдеш, заведеш зв’язки. Якщо будеш добре вчитись — візьмуть на службу Імперії. Якщо матимеш хист у теології — до Провідників, — лунали в голові слова матері.

Та Севард не прагнув заводити зв’язків, не горів бажанням вчитися і вже зовсім не мріяв стати Провідником. Він був не надто компанійський, у їхньому домі книжок було обмаль, а до храму він ставився байдуже.

Йому більше до душі були ліси й гори Півночі. Йти по сліду диких звірів, спостерігати за ними, навіть розглядати мохи й лишайники, — ось що приносило задоволення.

Севард ріс дитиною доброю й жалісливою.

Змалку тягав додому поранених звірят — білченят, кроленят і пташенят, що випадали з гнізд. Він майстрував їм лігвища з сіна, клаптів тканини й старих дошок, годував молоком із ганчірки.

Батьки цього не схвалювали, навпаки — дивилися на таке захоплення зі стриманим роздратуванням.

— Усім не не допоможеш, — казав батько.

— Краще б за книжку сів, чи по господарству поміг — додавала мати. Ти ж у нас не баба-травниця.

Одного разу Севард повернувся додому з мокрим, тремтячим згортком у плащі. У лісі він натрапив на маленьке, худе рисеня з закривавленою лапою й напівзаплющеними очима. Йому було не більше кількох тижнів.

— Ти що, здурів?! — вигукнув батько, коли Севард поклав звіра біля груби, на стару вовняну ковдру.

— Це хижак, Севарде. Він тобі не кролик! — мати вже схопилась за мітлу, наче збиралась прогнати нею звіра. — Він курей подушить. А там і до коней недалеко.

Севард стояв, не відводячи очей від рисеняти. Той навіть не сичав — тільки уривчасто дихав, з приглушеним писком при кожному вдиху.

— Воно не виживе надворі. Я просто… допоможу. А як трохи окріпне — відпущу, — сказав він тихо, але вперто.

— І що далі? Наступного разу ведмедя приведеш? — пробурчав Хальґар, старший брат, що саме зайшов дім.

Батько ще щось сказав, але Севард уже не чув. Він зосередився на маленькому тілі під руками, на диханні, яке ставало трохи рівнішим, на плямах крові, що поволі переставали просочуватись крізь ганчірки.

Сарай був холодний і темний, та Севард знав кожен кут. За стосами сіна, біля старої діжки з гнилою кришкою, він обладнав схованку для рисеняти. Постелив старий плащ, приніс миску з теплою водою й кілька ганчірок, які прихопив із комори.

Удень він допомагав по господарству, щоб не викликати підозр, але в сутінках пробирався до сараю з кухлем молока або рештками м’яса з кухні. Рисеня спершу тільки хрипко дихало, та з кожним днем йому ставало краще. Воно починало підіймати голову, коли сьорбало молоко, тихенько шурхотіло лапами по соломі.

Севард не наважився лишити його в більш теплих стайнях — коні могли сполохатись від запаху хижака. А тут, у сараї, їм обом було тихо й безпечно.

Він говорив із ним пошепки, наче з другом, і назвав Країмом — бо знайшов на самому краю лісу.

Минуло кілька тижнів: рисеня зміцніло, шерсть заблищала, воно вже не лежало в кутку, а блукало по сараю, принюхувалося, пробувало на зуб старе відро. А ще через тиждень Севард, зайшовши в сарай, побачив як Країм тягає по підлозі дохлого щура — власну здобич.

Того вечора Севард довго сидів в сараї, дивлячись, як малий хижак жваво обнюхує закутки сараю та нападає на стару мітлу.

— Тобі не тут місце, — прошепотів він. — Шкода, що ти не собака.

Наступного ранку він загорнув Країма в плащ, узяв на руки й виніс через задній двір, аби ніхто не побачив. Ліс був недалеко: за огорожею на пагорб, з пагорба через струмок.

Рисеня, почувши запахи лісу, нетерпляче засовалось. Севард обережно поставив його на землю.

— Іди, — сказав і махнув в бік лісу.

Країм озирнувся і зник між соснами.

Мати схилилась над рядком мішків. Її пальці швидко рухались перевіряючи чи все добре затягнуто, чи не розв’яжеться в дорозі.

— Цей, — вона торкнулась меншого, — з їжею. Сухарі, сушене м’ясо, сир. І пиріжки — з’їж першими, поки не зачерствіли.

Севард кивнув, мовчки запам’ятовуючи.

— Оцей — з речами. Усе найнеобхідніше.

Вона перетягнула третій мішок і провела по ньому долонею, ніби стираючи уявний пил.

— А цей — для Хейні. Два роки, як її не бачили… — голос її зм’як, трохи затремтів. — Там трав’яний мед, той, що вона любила, сушені яблука, і пара нових вовняних шкарпеток.

У сінях скрипнули двері — батько з Хальґаром повернулися оглянувши віз. Старший брат узяв перший мішок.

— Важкий. Мабуть, з їжею, — буркнув він і поніс надвір.

Батько підхопив одразу два наступних і вийшов за Хальґаром. Мати з молодшим рушили слідом.

Біля воза вже стояли двоє: Ейнвальд і Фарсвальд, дальні родичі по батьківській лінії. Брати-погодки, схожі між собою, як дві краплі води — кремезні, широкоплечі, з важкими щелепами. Не надто кмітливі, зате витривалі й надійні, як камінь під ногами.

Їм доручили супроводжувати Севарда до столиці — довезти цілим і повернутись без пригод.

На возі вже лежали їхні дворучні сокири — важкі, з обтесаними держаками. Такими і дров у дорозі можна нарубати, і розбійничу голову розтяти.

Брати мовчки стояли осторонь, чекаючи, поки родина Вілскарн завершить прощання.

Севард обійняв матір, потім підійшов до батька — той лише кивнув і потиснув руку. Хальґар стояв осторонь, злегка усміхаючись.

— Наглянеш за більченятами? — звернувся Севард до брата. — Їх за два дні треба в ліс випустити.

— Випущу. Чи в ліс, чи в каструлю, — буркнув Хальґар і хрипко засміявся.