Ар'Хаал

Слуги метушилися в коридорах дому Великого Роду Саланкар. Кімнати гули кроками, двері скрипіли петлями, дорожні скрині дзенькали замками. Слуги снували туди-сюди, пакуючи одяг, прикраси, зброю та побутові дрібниці. У повітрі висів аромат прянощів, якими натирали дерев’яні коробки — щоб не завелась міль.

Голова родини, Ар’Хаал Саланкар, сидів у різьбленому кріслі в кутку великої зали. Його високе, могутнє тіло здавалося витесаним із темного каменю, голена голова блищала у світлі полуденного сонця, що лилося крізь вікна. На ньому був простий домашній халат кольору бронзи з червоним паском — родові кольори Саланкарів.

До зали вбіг хлопець. Статуру він успадкував від діда — вищий за однолітків, міцно складений, із розвиненими плечима від щоденних тренувань. Усе йшло до того, що він виросте ще вищим і ширшим за Ар’Хаала.

— Джаареме, — спокійно озвався Ар’Хаал. — Ти знову втік від наставників?

— Вони сказали, що вже можна! Що уроки закінчено!

— Уроки ніколи не закінчуються, — буркнув старий, але в очах з’явилася м’якість.

Хлопчина зупинився біля нього. Старий уважно поглянув на онука, а тоді вказав на стілець поруч:

— Посидь біля діда, — сказав Ар’Хаал. — Чим ви сьогодні займалися?

— Був урок з географії, — відповів Джаарем.

Ар’Хаал взяв книжку зі столика, розгорнув її на сторінці з мапою і подав онукові.

— Розкажи докладніше.

Джаарем міг відмовити кому завгодно, лише не дідові. Він почав невпевнено, але чим далі, тим рівнішим ставав голос. Фізичні вправи завжди давалися йому легше, ніж грамота. Та Ар’Хаал не слухав — хвиля спогадів віднесла його на два десятки років у минуле, коли, готуючись до від’їзду, поряд сидів інший хлопчик — його син Рах’Маал.

За законом Імперії, кожен син чи донька Великого чи Малого роду мали прибути на навчання в Імперську Академію до настання тринадцятиліття.

Ар’Хаалу не подобався цей закон: наставники в Каерлісі були не кращі за тих, яких міг забезпечити Рід Саланкар, та й єдиного сина не хотів відпускати.

Рах’Маал пішов не в нього, а в матір — у його любу Саалемію. Невисока, м’яка, розважлива й водночас цілеспрямована, вона доповнювала те, чого бракувало Ар’Хаалу. Саалемія запала йому в серце ще при першій зустрічі, і навіть тепер він не був певен, хто кого обрав — він її чи вона його.

При згадці про дружину в оці Ар’Хаала блиснула волога і він швидко змахнув сльозу, поки ніхто не побачив.

Та щастя тривало недовго: Саалемія померла при пологах, залишивши по собі Рах’Маала. Та навіть через тридцять років Ар’Хаал часто згадував її, подумки радився, а навколо її усипальні щовесни розквітали квіти — які він висаджував власноруч.

На відміну від Джаарема, його батько — Рах’Маал — відколи навчився читати, не випускав книжки з рук. Він міг годинами просиджувати серед сувоїв і фоліантів, забуваючи про їжу й сон. Ар’Хаал тоді сердився — вважав, що син надто кволий і не схожий на нього. Він намагався витягти його на подвір’я, змусити тримати спис, стріляти з лука, їздити верхи, запросив найкращих наставників. Але все було марно: Рах’Маал покірно виконував завдання, а потім знову зникав у бібліотеці.

Джаарем був інший — його не треба було змушувати. Він рвався вперед, мов молодий жеребець: годинами міг бігати, стрибати, вправлятися зі зброєю. У ньому вирувала нетерпляча енергія, яку неможливо було стримати, і Ар’Хаал бачив у ньому відлуння себе.

…Та Рах’Маал змінився після Каерліса.

Коли він повернувся, Ар’Хаал ледь упізнав сина: Рах’Маал підріс, хоч і не наздогнав батька за зростом, — та в його поставі вже не було м’якості, плечі стали ширшими, рухи — точнішими й впевненішими. Він вправно тримався в сідлі, не цурався зброї, змушував наставників пітніти під час тренувань, а в його погляді з’явилася твердість — така сама, як у руці.

Імперська Академія зробила з хлопця воїна, але не вбила любов до книжок і не зламала впертості, успадкованої від матері.

Ар’Хаал добре пам’ятав їхню першу розмову після повернення.

Після короткого привітання син просто сказав:

— Батьку, я одружуюсь. Її звати Ілісарна. Вона з роду Кемаріс.

Слова зависли в повітрі, мов удар. Ар’Хаал мовчки дивився на сина — ніби вперше. Чув кожне слово, та зміст доходив повільно, ніби крізь воду. Одружується? З ким? Зі східнячкою?

Шлюби між Родами з різних провінцій не були заборонені й іноді траплялися, але значно частіше їх укладали всередині провінції — для зміцнення альянсів або збереження впливу.

Він не заборонив, лише коротко сказав:

— Поговоримо про це пізніше.

А потім почав діяти — обережно, хитро, по-дорослому.

Наступні кілька місяців видалися надзвичайно насиченими: Ар’Хаал разом із сином вирушали у ділові подорожі — на перший погляд, звичайні торгові перемовини, відвідували далеких родичів, приймали гостей. Але дивним чином на кожному кроці з’являлися шляхетні дівчата — доньки впливових Родів Півдня: розумні, вродливі, добре виховані, кожна з яких могла стати гідною господинею дому Саланкарів.

Ар’Хаал уважно спостерігав за сином. Той був бездоганно стриманим: чемно підтримував бесіду, коли того вимагала ситуація, не забував зробити комплімент, запросити на танець.

Але очі не горіли.

Ар’Хаал бачив, як дівчата кидали на Рах’Маала зацікавлені погляди, як намагались зачепити словом або усмішкою. Син чемно реагував, не порушував етикету, та жодну з них не підпускав ближче, ніж це прийнято у вишуканому товаристві.

Зрештою, Ар’Хаал здався і сів писати листа батькам Ілісарни.

Звуки від метушні слуг не стихали і Ар’Хаала накрила нова хвиля спогадів — інша підготовка, інша подорож.

Тоді Рах’Маал особисто добирав подарунки для Ілісарни, її батьків і трьох братів: відвідував найкращих зброярів і найвміліших ювелірів, а торгівці тканинами з’їжджалися з усієї провінції, щоб показати йому свої товари.

Його очі горіли.