Тайріс

Тайріса розбудили вдосвіта.

Він розплющив очі й кілька митей лежав, не розуміючи, де опинився. Сон ще тримав його, наче важка ковдра. Довкола панувала напівтемрява; крізь вікно просочувалася густа ніч. Єдиним світлом було слабке тремтливе полум’я в печі на кухні, звідки долинав тихий стукіт і шелест — хтось уже порався, розігріваючи сніданок.

Тонкий сінник майже не пом’якшував твердого дерев’яного настилу, на якому спали Обмежені. Ребра боліли, спина нила. Тайріс повільно підвівся, згріб із себе тонке, вогке покривало і обережно зліз на холодну підлогу. Його босі ступні торкнулися дощок, злегка вогких від нічної сирості. У повітрі стояв стійкий запах цвілі, й людських тіл.

На кухні чергові мовчки розливали сніданок у дерев’яні миски. У вчорашню капустяну юшку кинули рештки каші, й вона перетворилася на густу, непривабливу тягучу масу. Запах бив у ніс — кислуватий, важкий, але принаймні від мисок ішов пар. Це була єдина втіха: страва була гарячою.

Тайріс сів на своє вчорашнє місце за довгим столом. Він їв повільно, ложка за ложкою, майже не розрізняючи смаку й намагаючись не вдихати запах. Головне було — наповнити шлунок. Гаряча рідина зігрівала зсередини й робила тіло важким; повіки наливалися свинцем. Хотілося просто покласти голову на стіл і заснути, забутись хоча б на кілька хвилин.

Ключ скреготнув у замковій щілині і двері голосно скрипнули.

У приміщення ввійшов Провідник Ілларій. Він не вітаючись пройшов кімнатою і став біля кам’яної підставки.

— Відставити миски, — мовив він глухо.

Обмежені відсунули посуд, випростали спини, сховали руки під стіл. Тайріс зробив те саме, ковтаючи останній глоток юшки й силоміць стримуючи позіх.

Провідник почав проповідь, та Тайріс не слухав. Його увага розсипалася, голова хилиталася, тіло розм’якло від гарячої їжі, і розум поринав у дрімоту. Він ледве втримувався на лаві. Слова Провідника долинали уривками, наче крізь вату.

— Разом, — різко сказав Провідник Ілларій.

Це повернуло Тайріса в дійсність. Він випростався й разом з іншими почав повторювати:

Провідник веде — крізь морок і страх.

Через біль — до вогню, через вогонь — в прах.

Через прах — до світла, до віри в серцях:

Спасіння душі — в смиренних вустах.

Тридцять голосів у залі заговорили в унісон — голосно, злагоджено, наче механізм. Тайріс повторював за всіма, не думаючи про сенс. Просто — щоб не виділятись.

Молитва затихла так само раптово, як і почалася. Ніхто не ворушився, поки Провідник Ілларій не ступив убік і не рушив до виходу. Не встигла кімната повернутися до звичного напівзатишного мовчання, як у дверях з’явився Невірон.

Він зайшов, тримаючи в руках згорнутий сувій.

Четверо Обмежених підвелися та мовчки підійшли до нього.

— Комора і кухня, — коротко кинув він, навіть не глянувши на них як слід.

Ті, не зронивши й слова, вийшли. Підійшли наступні.

— Вулиця, — пролунало сухо.

І вони зникли за дверима.

Групи підходили одна за одною. Тайріс залишався на місці. Він не знав, що має робити — йому ніхто нічого не пояснював.

Невірон перегорнув сувій, підвів голову.

— Ти, — кинув різко, вказуючи на нього. — До останньої групи. Конюшня.

Тайріс зіп’явся на ноги й підійшов до трьох інших Обмежених, з якими його призначили, усі вони виглядали трохи старшими за нього.

Старший серед них — хлопець років шістнадцяти з темним волоссям і гострим поглядом. Це був Ендер.

Поруч стояли дві дівчини: бліда й мовчазна Тіана з настороженими очима та Меллі — трохи старша, з коротко обрізаним волоссям і пальцями, що весь час щось теребили.

Вони вийшли разом у сірий передранковий двір.

Дорогою до стайні Тайріс намагався почати розмову.

— Ви давно тут? — спитав він, тихо.

Мовчанка. Ніхто навіть не озирнувся.

Та коли вони звернули за ріг будівлі, Тіана нахилилася ближче й майже нечутно шепнула:

— Тут не люблять розмов.

Стайня стояла трохи осторонь, за дерев’яною огорожею. Будівля з темного дерева пахла гноєм і сіном. Всередині було тепло — навіть задушливо — повітря стояло важке, гірке, аж різало в носі. Тайріс зморщився, але промовчав.

Кожен взяв відро і щітку.

Тайріс опинився біля світлої кобили з розумними очима. Вона стояла спокійно, але коли він підійшов ближче — повела вухом і фиркнула щось собі під ніс. Тайріс завмер.

Зробив обережний крок. Поставив відро. Згадав, як колись вдома бачив, як сусід чистив коня: повільно, без ривків, від шиї до крупу, завжди у напрямку шерсті.

Щітка ковзнула по спині кобили. Та здригнулась, але не відійшла. Тайріс видихнув — перша маленька перемога.

Меллі працювала мовчки, зосереджено, ніби все життя займалась лише цим. Вона не дивилась ні на кого і ні на що, крім коня.

Тіана нервувала: щітка раз по раз вислизала з рук, кінь відступав назад, а дівчина стискала зуби й тихо лаялась.

Час тягнувся неймовірно довго. До обіду руки перестали слухатися, сорочка прилипла до спини. Обідали на колоді за стайнею: хліб із підгнилою цибулею, принесений черговими. Та найважче було терпіти спрагу — сухе горло пекло гірше, ніж ниючі м’язи.

Тайріс мовчав, але в голові крутилось лише одне: як довго це триватиме?

Вечір приніс лише втому. Прийшов Невірон, оглянув роботу і наказав повертатись. Група йшла мовчки, на розмови не вистачало сил, навіть якби вони заохочувались.

У бараці вже горів вогонь у грубі, і пахло юшкою — знову капуста, знову щось несвіже. Чергові розливали вечерю в миски.

Тайріс одразу зрозумів: їсти не зможе. Шлунок стискався від відрази й втоми. Він хотів тільки одного — лягти на той твердий настил, сховати голову під тонкою ковдрою й провалитись у небуття.

— Не можна, — кинув хтось із чергових, коли Тайріс спробував пройти до спальної кімнати.

— Я не голодний, — хрипко пробурмотів він, не зупиняючись.