Лірайна

Містечко повільно поверталося до життя, мов після довгої хвороби. Дні текли один за одним, і щоденні турботи поступово знебарвлювали спогади. Працювали крамниці, бігали діти — та атмосфера легкості так і не повернулася.

Розмов ставало дедалі менше — люди вчилися мовчати. Щирий сміх лунав рідко, веселощі здавалися недоречними, навіть свята проходили тихо, ніби під чиїмось оком.

Тайріса більше не згадували: його ім’я не лунало ні в молитвах, ні в плітках. Він зник так, наче його ніколи й не було.

Родина Тайріса ще деякий час трималася — працювали, ходили на ринок, намагалися жити звичним життям. Та криві погляди не слабшали, а плітки не вщухали. В обличчя їм нічого не казали, але їхніх послуг потребували дедалі рідше.

Коли мати Тайріса заходила до крамниці — розмови стихали. Коли набирала воду з криниці — сусідки відверталися. Коли батько йшов вулицею — хтось демонстративно молився за його спиною. Дітей не пускали гратися з Тайрісовою сестрою і братами.

І одного дня вони зникли. Просто спакували речі у візок і вирушили з міста ще до сходу сонця.

У кімнаті було тихо. За вікном шелестів вітер, час від часу ляскаючи віконницями. Лірайна сиділа за столом, підперши щоку долонею, й механічно ковтала вечерю. Батько лагодив рибальську сітку, мати вишивала сорочку.

— Лірайно, ти знову не забрала випрасувані речі з двору, — раптом сказала мати. — Я ж просила зранку.

Дівчина скривилась.

— Забула, — буркнула, не відриваючи погляду від тарілки.

— У тебе щодня якісь "забула", — втрутився батько.

— Я тебе не питала! — вирвалося в Лірайни раптово. — Просто… це все не має значення.

— Що ти зараз сказала? — мати підняла голову.

— Я сказала: не має значення! — голос Лірайни зірвався. — Ми тут живемо, ніби нічого не трапилось, ніби все в порядку, а нічого не в порядку!

— Лірайно…

— А я не можу! Я не хочу! — вона підхопилася, відсунувши стільця з різким скреготом.

Кілька кроків — і вона вже біля ліжка. Вихопила з-під нього палицю Тайріса, обмотану червоною ганчіркою, яку недавно знайшла в бур’янах, — і метнулася до дверей.

— Мовчання нікого не врятує! — вигукнула в запалі.

Червона ганчірка на палиці в її руці зайнялась вогнем.

— Лірайно! — вигукнув батько, кидаючи сітку на підлогу.

Мати рвучко підвелась, злякано втупившись у полум’я, що затанцювало на кінці палиці.

Лірайна застигла на порозі, а тоді різко випустила палицю — вона впала на підлогу з глухим стуком, і вогонь миттєво згас. Дівчина зойкнула й схопилася за обличчя тремтячими руками.

— Я… Я не хотіла, — прошепотіла вона, злякано озираючись.

Мати підбігла й міцно обійняла доньку, пригортаючи до грудей.

— Хутко зачини ставні, — кинула вона через плече батькові.

Той мовчки підскочив до вікна, хряпнув віконницями й загнав шпінгалети.

— А якщо хтось бачив?.. — Лірайна судомно вдихнула повітря. — Якщо хтось бачив… Вони прийдуть за мною… Я не хочу…

— Тсс… — Мати не розтискала обіймів. — Не переживай. Ми щось вигадаємо…  — але в її голосі не відчувалось впевненості.

Світло в хаті горіло до пізньої ночі. Лірайна сиділа на лаві, загорнувшись у ковдру, й тремтячими руками тримала горня з трав’яним настоєм. Батько міряв кроками кімнату, а мати сиділа навпроти доньки, схилившись над столом. На столі лежала та сама палиця — з обвугленим краєм червоної ганчірки.

— Це не могло бути випадково… — озвався батько, зупиняючись. — Те, що сталося. Це… це було справжнє полум’я.

— Вона не хотіла… — м’яко сказала мати.

— Я навіть не знала, що так можу… — прошепотіла Лірайна, не зводячи очей із чашки. — Просто… в середині все стиснулося…

Вона замовкла, не в силах говорити далі.

— Ми не можемо робити вигляд, що нічого не сталося, — твердо сказав батько. — Якщо хтось бачив — через тиждень тут будуть Шукачі.

— Може, ніхто не бачив, — заперечила мати, але її голос звучав невпевнено.

— А якщо побачили? Хтось із сусідів?.. Ти знаєш, які зараз часи, як усі дивляться один на одного…

Мати опустила голову.

— І що ти пропонуєш?

— Треба їхати з Вердінна, — після паузи відповів батько.

— А далі що? — мати вперше підвищила голос. — Вивезти — й куди? Ховати її по лісах?

— На околицю Імперії, де нас не знайдуть, — твердо відказав він.

— Я не хочу тікати… — озвалася Лірайна. — І не хочу, щоб ви через мене страждали. Але якщо вони прийдуть…

— Тс-с… — мати пересіла ближче й узяла доньку за руку. — Ми не дамо тебе скривдити.

У хаті запала тиша. Лише за вікном шелестіли дерева, десь далеко скрипнули двері чи хвіртка.

— Тоді вирішено, — прошепотіла мати. — У нас є кілька днів на підготовку.

Лірайна кивнула. Вперше за вечір її плечі трохи розслабилися, але в очах іще жевріла тривога.

Наступного ранку дім Лірайни завмер у незвичній тиші. Ніхто не вивішував прання, не стукав відром біля криниці, не розчиняв навстіж віконниць. Лірайна не виходила з дому — «трохи прихворіла», пояснювала мати допитливим сусідам.

Мати кілька разів виходила в місто, намагаючись подорожче продати все, що мало хоч якусь цінність: срібну брошку — весільний подарунок, бабусину шкатулку, кільце, яке ніколи не носила. Все пішло за мідяки.

Тим часом батько нишпорив поміж ринкових торговців. Він відшукав старий, але ще міцний віз, придбав простого гнідого коня, домовився про кілька мішків крупи, сушене м’ясо та ящик овочів. Торгувався вперто за кожну копійку. Пильним поглядом уважно стежив за людьми, ніби перевіряючи: чи не здогадується хто.

— До хворого родича їдемо, — відповідав знайомим, коли ті цікавились возом. — Дядько тяжко занедужав, просили допомогти.

Сусіди кивали, співчували, бажали щасливої дороги. Інші дивилися з підозрою, але нічого не казали.

Увечері родина зібралась у хаті, мовчазною трійцею. Їли швидко, майже не дивлячись одне на одного, кожен думав про своє. Лірайна скрутила свої речі в невеликий згорток — лише найнеобхідніше: змінну одежу, теплу накидку, пару особистих дрібниць. Палиця з червоною ганчіркою догорала в каміні перетворюючись на попіл.