Тайріс

Весняний вітер був ненаситний. Він залітав під одяг, дихав крижаним подихом, пробирався до кісток, наче шукав, за що вхопитись всередині. Тайріс висів животом униз, перекинутий через спину коня, як мішок. Шию натирав металевий нашийник, зв'язані руки давно затерпли, він вже не відчував пальців.

Кінь ішов неспішно, але кожен його крок віддавався в Тайрісовому тілі хвилею болю — в грудях, у животі, в затерплих плечах. Його захитувало, але вирватись чи поворухнутись він не міг. Тайріс намагався не дихати занадто глибоко, щоб не знудило.

— Не крутись, — сказав Шукач, що сидів верхи, і вдарив його кулаком під ребра, додаючи ваги сказаному.

Тайріс стиснув щелепи. Голову хилитало з боку в бік — він бачив то передні ноги коня, то задні,

Вердінн лишився позаду. Вузькі вулички, знайомі обличчя, дім, родина — усе щезло за обрієм.

День тягнувся, мов кара — повільний і безжальний. Сонце ковзало по небу, кидаючи тіні на шлях, і Тайріс поступово втрачав відчуття часу. Свідомість то згасала, то поверталась, він марив — про тепло і про воду. Його нудило і трусило від холоду й виснаження.

Коли сонце торкнулося верхівок дерев, загін зупинився у лісі, трохи осторонь дороги, Шукачі розсідлали коней, розвели вогонь і почали готувати вечерю, а Тайріса просто скинули на землю.

Він знову ненадовго знепритомнів. Прокинувся вже в сутінках — обличчям до вогню, з болем у всьому тілі й туманом в очах. Над ним схилився темний силует:

— Живий ще, — сказав він до когось у темряві, й Тайріс почув тихий сміх.

Води не дали. Не розв’язали. Лише перевернули на бік, щоб не захлинувся уві сні.

Зірки прорізали небо, у лісі ухнула сова. Тайріс лежав у вогкій траві, знесилений і змерзлий. І все, чого він хотів у цю мить — забутись.

Пробудження було різким від важкого удару в ребра. Тайріс скрикнув крізь зуби й розплющив очі. Багаття майже згасло, залишивши по собі лише тліючу купку попелу.

— Підйом, виродку, — буркнув один з Шукачів.

Тайріс спробував ворухнутись. Кожен рух віддавався болем: тіло гуділо після вчорашньої мандрівки. Він перевернувся на спину й завмер, втупившись у небо.

Над лісом висіла павутина. Срібні, напівпрозорі нитки виблискували в ранковому світлі. Вони висіли просто в повітрі, не торкаючись гілок.

— Що це?.. — прохрипів він, не зводячи погляду з прозорих ниток . — Чому навколо павутина?

Шукач, що саме сідлав коня, зупинився й поглянув на нього впівока.

— Нарешті ти її бачиш, — проказав він.

Тайріс не встиг нічого спитати, як загін заворушився, шукачі, які ще хвилину тому готувались до від’їзду, раптом змінили плани.

— Проведемо перевірку, — коротко кинув той, що був за головного.

— Тут?.. — здивовано перепитав один із молодших.

— Немає чого тягнути — відрубав той.

Головний підійшов до сідельної сумки й витяг невеликий різьблений ящик — з потертого часом темного дерева, з вирізьбленими дивними символами. Він опустився навпочіпки і, наче боячись пошкодити вміст, обережно відкрив шкатулку.

В середині, на темному оксамиті, лежала тендітна, мов ювелірна прикраса, рукавиця. Вона була створена з тонкого сріблястого металу, немов застиглого у формі руки. Лінії, що сходилися на пальцях, повторювали ті самі символи, що й на кришці.

Тайріс не міг відвести очей. Довкола рукавиці пливли тонкі сріблясті нитки — такі ж як павутина в небі.

Шукач обережно, наче доторкався до живого, натягнув рукавицю собі на правицю. Метал не пручався — навпаки, злився з пальцями, охопив зап’ястя, наче намагався стати частиною плоті.

Він підвівся і підійшов до Тайріса.

— Сядь і розслабся, — наказав Шукач.

Тайріс спробував підвестись. Руки боліли, ноги не слухались, але він сів. Останнє що він побачив, як одна зі сріблястих ниток, слухняно підкоряючись волі Шукача, зрушила з місця — й попливла від рукавиці до металевого нашийника на його шиї.

Коли срібляста нитка торкнулась металу, Тайріс відчув, як втратив контроль над тілом. Він спробував поворухнутись — хоч пальцем, хоч чимось — але тіло не слухалось. Воно більше йому не належало.

Він бачив себе збоку. Його тіло здригнулося, наче від удару. Потім ще раз. І ще.

Шукач підступив ближче, розставив ноги, підняв руку з рукавицею.

Тайріс відчув холод. Потім — жар. А тоді — все разом. Біль змусив його кричати, але він не чув звук власного голосу.

Метал на руці Шукача змінився: символи на поверхні загорілись м’яким, блідим світлом. Срібні нитки затремтіли — і десятком живих стріл простяглися до Тайріса, обліпивши нашийник, груди, руки, ноги.

— Не пручайся, — сказав Шукач. — Це швидко.

Біль накочував хвилями, кожна наступна сильніша за попередню. Тайріс задихався, хоч і не дихав. Здавалося, легені залили свинцем а в тілі не лишилось жодної цілої кістки. Відчуття було таке, наче з нього тягли душу.

— Добре, — промовив Шукач, пильно стежачи за його реакцією. — Зараз побачимо.

Символи на рукавиці пульсували в такт його серцю. Час розтягнувся, став липким і тягучим, наче старий мед. Тайріс не міг, ані кричати, ані думати. І коли вже здавалося, що ще мить — і він розлетиться на шматки — все раптово обірвалося.

Нитки ослабли й відпустили, повільно повертаючись до назад до рукавиці. Символи згасали один за одним. Залишився тільки один — і той тьмяно пульсував.

— Обмежений, — розчаровано сказав головний.

Він клацнув пальцями — і нашийник зісковзнув з шиї Тайріса.

Хлопець лежав у траві, намагаючись дихати. Біль пульсував тілом, у вухах гуло, а перед очима все розпливалось.

— Якщо він Обмежений, — обережно озвався молодий Шукач, — може, залишимо його тут?

Старший повільно зняв рукавицю, обережно поклав її назад у шкатулку. Потім підійшов до Тайріса, підняв нашийник і поклав його поряд із рукавицею. Не підводячи очей, злегка натиснув на кришку — та зачинилася з глухим клацанням.