Лірайна

Лірайні було майже одинадцять, коли до тихого містечка Вердінн, що на півночі Центральних Провінцій, несподівано завітав мандрівний цирк. Трупа прямувала до Каерліса, але дорогою вирішила зробити зупинку — перепочити, відмитися від дорожнього пилу і заробити копійчину. Їхні різнокольорові візки з полотняними дахами зранку вкотилися на центральну площу: гриміли колеса, скрипіли ободи, коні пирхали, киваючи головами в такт ходу.

Лірайна стояла, тримаючи матір за лікоть, і не могла відірвати очей.

— Мамо, що це? — зацікавлено запитала вона.

— Артисти, — усміхнулась мати. — Ввечері буде вистава.

— Подивимось?

— Обов’язково.

День минав у передчутті. Містечко, звикле до спокійного ритму, немов прокинулося. Люди посміхалися частіше, а голоси лунали дзвінкіше. Торговці повиносили ятки ближче до площі, заповнюючи їх медовими пряниками, яблуками в карамелі і іншими смаколиками. У повітрі пахло святом.

На центральній площі встановлювали сцену — дерев’яний поміст, прикрашений строкатою тканиною. Хлопчаки крутилися навколо, роблячи вигляд що допомагають, а насправді щоб побачити бодай краєм ока справжніх артистів. Дівчата вплітали різнобарвні стрічки у вінки, змагаючись чий вийде красивішим. Дорослі бурчали про шум і безлад, але не щиро, швидше за звичкою. Їхні очі теж світилися в очікуванні.

Лірайна не відходила від матері. Її серце билося швидше, в передчутті чогось неймовірного.

Надвечір, коли сонце торкнулося країв дахів і залило площу м’яким золотом, почалась вистава.

Першими на сцену вийшли атлети. Двоє чоловіків у коротких безрукавках і штанях до колін. М’язи лисніли від поту й масла. Один підіймав важкі гирі, утримуючи їх на витягнутих руках, другий жонглював молотами, які блищали в променях вечірнього сонця.

Потім з’явилася дівчина — струнка, з темним волоссям, заплетеним у тугу косу. Вона злетіла на сцену колесом, зробила кілька сальто поспіль і майже беззвучно приземлилася. Глядачі вибухнули оплесками.

Атлети закружляли по сцені: підіймали одне одного на плечі, стояли на руках, стрибали з одного краю помосту до іншого. Містечко затамувало подих. Навіть дорослі, які ще вдень бурчали про «дитячу забаву», тепер витягували шиї й плескали в долоні.

Лірайна завмерла. Її очі були прикуті до сцени, а рука з пряником, який вона так і не почала їсти, застигла в повітрі. Вона навіть не помічала, як той липне до пальців.

Атлети завершили виступ під грім оплесків і викрики захвату. Вклонилися, зістрибнули зі сцени — і майже одразу на поміст вибігли помічники. Швидко і злагоджено, вони почали встановлювати декорації: ширми, розмальовані під замкові стіни, дерев’яну арку, яскраві прапорці й різьблений стілець, який був за трон.

Сонце ще трималося за край неба, кидаючи довгі тіні, але ліхтарі вже запалили — світло мерехтіло, вигравало на позолочених масках і кольорових стрічках. Почалася вистава.

Актори з’являлися по черзі: в довгих плащах, з масками химерних звірів і героїв, у костюмах з блискітками, що сипали світлом при кожному русі. Один говорив гучно, розмахуючи руками, другий вискакував із-за декорацій і смішно кривлявся, третя — співала. Люди сміялися і плескали в долоні.

Лірайна не до кінця розуміла, що саме відбувається — слова акторів плутались, зміст губився, сцена швидко змінювалася. Але їй це було байдуже. Їй подобалися різнокольорові костюми, довгі пера на капелюхах, розмальовані обличчя й маски невідомих тварин. Подобалося, як усе рухається, мерехтить, змінюється на очах.

Вистава скінчилася під гучні оплески, і актори разом вийшли на уклін — у строкатих костюмах та химерних масках. Один із них сипонув у повітря пригорщу блискіток, і вони яскравим дощем посипалися на глядачів.

Площа ще дзвеніла оплесками, але й поступово наповнювалась розмовами. Між рядами ходили помічники збираючи в капелюхи мідяки – плату за виставу.

— Оце так голос у тої, що співала! — казала одна жінка, поправляючи хустку.

— А як той артист вертівся! Гнучкий, як вуж!

— І з костюмами постарались, як на столичній сцені, їй-богу!

Торговці поволі складали прилавки. Дехто ще продавав залишки смаколиків, але люди вже почали розходитись розмовляючи й посміхаючись.

Мати взяла Лірайну за руку.

— Ходімо, сонечко. Вже пізно.

Раптом щось шарпнуло її вбік і хтось схопив її за вільну руку.

— Ходім, подивимось фокуси! — гукнув Тайріс, сусідський хлопчина, трохи старший за неї, завжди трохи зухвалий і швидкий на вигадки.

Лірайна озирнулася на матір, з надією в очах.

— Мамо, можна? Будь ласка!

Жінка вже була зібралася відмовити — на вустах завмерло суворе «ні», але побачивши, як щиро донька дивиться на неї, зітхнула.

— Добре. Але не відходь далеко і не барися. Зрозуміла?

— Зрозуміла! — Лірайна аж підскочила на місці від радості, щосили стисла мамину руку і рвонула за Тайрісом.

Вони пробігли кілька кроків і влилися в гурт дітей, що вже скупчився навколо фокусника. Той стояв просто на бруківці, з розстеленим перед собою килимом, на якому блищали кольорові кульки, ковпак, дерев’яна скринька та інші дрібнички.

Фокусник був худорлявим, з гострим підборіддям і веселими очима, що раз по раз виглядали з-під широкого капелюха. Його пальці рухались швидко — надто швидко, аби за ними встигнути. Він то витягував монетку з-за вуха якоїсь дитини, то змушував кольорові кульки зникати просто з долоні, то витрушував зі свого рукава цілий ланцюжок хустинок.

— Як він це робить? — прошепотіла Лірайна, вчепившись пальцями в плече Тайріса.

— То магія! Справжня! — відповів хлопець з удаваною впевненістю, наче бачив її щодня, хоча очі аж світилися від цікавості.

— Магія — то гріх. Так каже Провідник Арве… — дівчина різко прибрала руку з плеча друга.

— Ось чому в Храм і ходить так мало людей, — заперечив Тайріс і всміхнувся. — Бачиш, нічого не сталося.

Лірайна з недовірою подивилася на Тайріса й, стуливши губи, продовжила дивитися виставу.