Пролог

Зоряна ніч розкинулася над Каерлісом, столицею Імперії. Рідкі пориви вітру з посвистом пролітали між баштами Цитаделі. Архішукач Корвант підіймався кам’яними сходами, кожен крок відлунював глухим звуком у нічній тиші. Він невдоволено бурчав:

— Знову старого мучить безсоння, а він мучить мене…

Дах Цитаделі був вистелений темним полірованим каменем. Під навісом стояв масивний стіл, завалений паперами. За столом сидів старий чоловік з худим, зморшкуватим лицем. Його очі збуджено блищали у світлі смолоскипа. Поруч стояв молодий служка, який підтримував старого за лікоть, допомагаючи тримати рівновагу.

— Арамелю, — гримнув Корвант, наближаючись. — Для чого ти витяг мене з ліжка серед ночі?

— Дивися, — спокійно відповів старий. І підняв руку, вказавши на небо.

Корвант зупинився і поглянув вгору. Над дахом розкинулося безхмарне чорне небо, густо засіяне зорями.

— Що саме? — пробурмотів він. — Зірки як зірки. Що тобі примарилось?

— Не бачиш? — перепитав Арамель, не відводячи погляду він неба. — Я теж спершу не помітив. Але вони... нитки стали товщими.

Корвант насупився і вдивився пильніше. Його очі бачили тонкі сріблясті лінії, не видимі для тих, у кого не було дару. Магічні потоки, що обгортали світ, були звично тонкі, напівпрозорі, як павутина.

— Начебто ті самі, — мовив він. Але в голосі відчувався сумнів.

Арамель не відповів. Він схилився над столом і почав неквапливо перебирати записи. Один, другий, третій — витяг знизу засмальцьовані аркуші, розгорнув і жестом запросив Корванта підійти поближче.

— П’ятдесят років я стежу за нічним небом. Щоночі. І запевняю тебе — павутина стає товщою. Магія повертається.

Корвант повільно опустив погляд на аркуші. На них — схема нічного неба, магічні лінії, цифри.

— Ти впевнений?

— Краще б я помилявся, — тихо сказав Арамель, дивлячись у небо.

Корвант спускався вниз вузькими сходами, притримуючись за холодні кам’яні стіни, і бурмотів собі під ніс:

— Старий зовсім змарнів… Мабуть, бракує уваги, от і вигадує. Йому ж під сотню років. Що він може розгледіти…