Глава 20. Це кінець… або прийшов час

Стомлена після тяжкої праці Христина зайшла на подвір’я. Вона вже мріяла, як добереться до свого ліжка і нарешті відпочине. Але не встигла дівчина зробити і кількох кроків, як біля неї опинився Салямі. Пес, радісно виляючи хвостом, довірливо зазирнув їй у вічі.

— Ну що? — промовила дівчина та присіла навколішки — Сумував?

Христина погладила пса, а той із задоволенням поклав голову їй на коліна.

— Дякую, що ти погодилася приїхати зі мною, — почула вона голос Сергій. — Можливо я й помилився в почуттях Дениса. Та сумніву в тому, що Христина його кохає, в мене немає.

Дівчина здригнулася, немов по всьому її тілу пробіг електричний струм, і миттю піднялась на ноги. Саме в цей час до подвір’я заходили Сергій та Міла. Це їх розмову вона почула крізь огорожу.

— Доброго дня, — привіталася Міла, помітив дівчину.

— Христина, — промовив Сергій, — радий тебе бачити.

— Доброго дня, — відповіла Христина.

— Це твій пес? — здивовано запитала Міла. — А що з ним?

— Мій, — кивнула головою дівчина. — Я не знаю, що з ним трапилося. Коли я його підібрала він вже кульгав.

— Можна поглянути? — поцікавилася Міла.

— Звичайно.

Жінка підійшла до пса і почала обережно оглядати кінцівку.

— Послухай, Кріс, — промовила Міла. — Мені здається, що тут немає нічого страшного. Треба зробити знімок і поглянути. Здається це лише вивих. Тоді ми вправимо кінцівку і все.

— І він більше не буде кульгати? — зраділа дівчина.

— Мг, — підтвердила Міла.

— Ну тоді ми завтра зробимо знімок, — почала Христина.

— Ні, ні, ні, — заперечила Міла. — Це зроблю я сама. Я трохи знаюся на тваринах. Ми з батьком заберемо собаку, ти не проти?… До речі як його звуть?

— Салямі.

— Салямі? — здивувалася Міла.

— Це смішна історія, — промовила Христина. — Я потім розкажу.

— Добре, отже ми заберемо Салямі, — знов повторила Міла. — Обіцяю, що я буду піклуватися про нього під час лікування. А потім, коли він поправиться він знов повернеться до тебе. Згода?

— Згода, — посміхнулася Христина. — Пішли до моєї кімнати пити чай.

— Та ні, дівчинко, — промовив Сергій. — Ми ненадовго. Ми приїхали, щоб визначитися з днем весілля… Тобі потрібно придбати якісь речі, сукні. Міла вирішила допомогти тобі в підготовці.

— Дякую, — посміхнулася Христина. — Але… пробачте… я хотіла поговорити з вами про це… але Жанет сказала, що ви поїхали по справах, а мобільний не відповідав.

— Про що ти хотіла поговорити? — запитав Сергій.

Христина поглянула на Мілу.

— Я-а-а, — почала вона.

Сергій обережно взяв дівчину під лікоть і пошепки промовив:

— Я знаю, що ти закохана в Дениса. Але це нічого не змінює. Я все рівно хочу тобі допомогти.

Щоки дівчини миттю почервоніли.

— Дякую, але я не можу, — промовила вона. — Я саме про це хотіла з вами поговорити. Вам не треба одружуватися на мені. Я… не можу…

«Господи, та я кохаю Дена, — хотілося їй сказати. — Ну як я можу виходити заміж за когось іншого? Я навіть ні про кого іншого не згадую! Всі мої думки тільки про нього. І тільки із ним пов’язані всі мої мрії…» Але вона так і не наважилася відверто розповісти про свої почуття. Тому стояла мовчки і зніяковіло посміхалася.

— Христиночко, — почав Сергій. — мабуть краще буде, якщо ти дізнаєшся від мене. Ми посварилися з Денисом…

— Я-а-а… — почала дівчина.

— Ні-ні, — заперечив Сергій. — Ти тут ні до чого. Ми посварилися через своє… А знаєш, мабуть я вип’ю чаю.

Насолоджуючись запашним чаєм, Сергій відверто розповів Христині про нещодавні події. Дівчина уважно слухала, стискуючи в руках мушлю… ту саму незвичайну мушлю. Коли Сергій закінчив розповідь, в кімнаті запала тиша.

«Поїхав… — проносилися у Христини. — Він повернувся додому, немов нічого його тут не тримає. Ден обрав іншу. І неважливо за що обрав… Він буде поруч із нею… буде посміхатися їй…тримати за руку її на прогулянках… і буде саме її обіймати та пригортати до своїх грудей …»

—Христино, — промовила Міла, допиваючи чай. — Не рви собі душу. Хоч він і мій брат, але… він повівся, як мерзотник. Тому викинь його з голови… пропоную поміркувати про твоє майбутнє.

Христина підняла очі на Мілу, очі в яких сяяли, немов діаманти, непролиті сльози.

— Майбутнє?.. — немов відлуння повторила вона.

— Так, — погодилася Міла. — Батько мені все розповів… про твій паспорт. Вважаю, що це досить шляхетно з його боку. І повністю його підтримую. Зараз саме час зайнятися весіллям.

— Я зараз не можу… — промовила дівчина, намагаючись стримати сльози, які вже градом котилися по її ніжному обличчю.

— Добре, пробач, — промовила Міла, піднімаючись. — Зустрінемся іншого разу.

— Христино, я можу чимось допомогти тобі? — запитав Сергій.

— Ні-і, дякую… — пошепки промовила дівчина. — Я хочу побути наодинці…

— Добре, добре… — погодилися візитери.

Коли вони забрали Салямі та поїхали, Христина сіла на ліжко і, затулив обличчя долонями, заплакала. Біль, страшенний біль, розривав її зсередини і рвався назовні. Ще ніколи вона не відчувала себе так жахливо. В душі переплелися гнів, образа, розпач. І крізь всі ці почуття проходив біль, який породжував зневагу до себе. «Невже ти гадала, що він покохає тебе? — запитувала вона сама себе, з якимось сарказмом. — Тебе?! Ти бачила Машу?! Невже ти гадала, що він вибере тебе, а не розкішну, успішну красуню?!»

Дівчина вийшла на подвір’я. Вона не могла сидіти в чотирьох стінах. Її біль був настільки сильним, що невеликої кімнатки стало замало. Треба на повітря. Погляд Христини зупинився на тому місці, де завжди стояла автівка Дена. Кожного разу, приїжджаючи до неї, він ставив машину саме тут. Зараз це місце було порожнім.

— І тепер так буде завжди, — пошепки промовила Христина.

А в пам’яті миттю спливли всі ті радісні зустрічі, від яких шалено тріпалося серце і паморочилася голова. Ось він тільки но приїхав, дивиться на неї крізь скло і щасливо всміхається… А ось він виходить з автівки, серйозний і навіть трохи насуплений. Потім зустрічається із нею поглядом і немов, електрична лампа, увімкнена в розетку, починає сяяти посмішкою… А ось він намагається віддати їй подарунок і знов посміхається…