Глава 6

POV Дана

Коридор був безкінечним. Високі стелі, які робили головокружіння, здавалося, приховували в собі таємниці. Ми тричі повернули направо і двічі наліво, а ще раз спустилися по сходам з чотирьох сходинок. Всюди на очі натрапляли дивакуваті двері із білими та червоними ліхтарями. Але, приглянувшись, можна побачити дрібних створінь, схожих на опудалів. Також інколи потраплялися дівчата і жінки, мабуть прислуга, котрі низько нахиливши голови, слухняно й непорушно стояли вздовж стін.

Чим ближче ми підходили до натовпу, тим голосніше ставало. Хоча я ще не встигла побачити гостей, та серце стукотіло у вухах, заглушуючи тривожні думки.

- Не дрейф, красуне, - пробурмотіла тихо до себе. - Ти ще не на такі авантюри згоджувалася. Подумаєш також, всього-на-всього зустрінеш біологічних батьків та якихось високопосадовців-жаб, - вирвався нервовий смішок.

Як перед сценою, я постала перед занавісою. Почувся голос:

- Зустрічайте Дану - доньку Зухвеса та Аріанди! - промовивши, занавіса різко зникла, показуючи всім гостям довгоочікувану гостю. Запала мовчанка.

Я напружилася, ніби перед битвою. Еван з'явився раптово, немов з-під землі. Мабуть він відчув, як напружилися мої м'язи, м'яко прошепотів на вухо: 

- Не бійся.

Такі прості слова. Однак в ту ж мить вони повністю забрали весь страх і занепокоєння. Незрозуміле почуття зароджувало спокій в душі та вже забуту безтурботність.

- Поклоніться наслідниці двох держав! Майбутній спадкоємиці трону! - пролунав сильний голос Евана.

Гості, ніби прокинувшись, слухняно похилили голови переді мною. Еван задоволено кивнув, простягаючи руку.

- Нас чекають. - я помітила тужливий погляд однієї особи в Залі, який пильно слідкував за моїми рухами. - Ходімо.

Гості танцювали, позабувши про мене, насолоджуючись бенкетом. Та час-від-часу я ловила на собі зацікавлені погляди присутніх. Також лунали тихі коментарії, на кшталт: "Вона не заслуговує на місце майбутньої спадкоємиці."

В кінці зали сиділи похмурі особи на великих кріслах, з чудернацькими мантіями. Саме до них вів мене Еван.

- Хто це? - тихо шепнула я.

- Верховні боги, - коротко відповів він. - Поводь себе гідно.

Моє серце, здавалося, готове було вистрибнути з грудей. Я не готова до зустрічі з ними! Та було пізно тікати.

- Вітаю, Дано. Твоє прибуття підняло на ноги всю імперію. - звернувся до мене один з богів, встаючи з крісла. Мені він зразу запав в душу зі своїми кумедними вусиками як у морського котика. - Можеш звати мене Яцикенієм.

- Яцик? Невже ви поляк? - на нервах смішок вирвався з грудей. Та, здається, було смішно тільки мені. Мабуть жарти вони не сприймають. Зануди.

- А знаєш, мені сподобалося, - спробував розрядити обстановку він серед мовчанки. - Треба буде перевірити свій родовід, хах.

- Тобі подобається, що тебе, могутнього бога, порівнюють до людей? - хтось збоку незадоволено мовив. - Таких треба ставити на місце.

Верховний клацнув пальцями, і до кімнати вбігли вартові. Це були солдати, озброєнні довгими стрілами. Їхнє довге, заплетене в коси волосся було щільно обмотане навколо талій. Їхні кровожерливі обличчя були схожі на піраній, котрі готові кинутися в бій. Можливо це й були справжні піранії. Мені ніколи не дізнатися всіх таємниць цього світу.

Від його слів кров могутній потоком ринув до моїх щік і клянуся, в даний момент замість мого обличчя був спілий помідор. Від збентеження в мене почервоніла навіть шия і злилася з платтям.

- Яцикеніє, я...еее... - я неоднозначно кліпала очима, відчайдушно шукаючи, що відповісти. Жарт раптово перетворився у причину для сварки. 

- Не вибачайся, - з тіні у куті піднявся чоловік з крісла, який до цього мовчки спостерігав. Його пронизливі очі з теплотою на мить зупинилися на мені, а потім він перевів погляд на іншого божка: - Ти гадаєш, що так потрібно вітати мою доньку? Вона ще не знає місцевих правил етикету. Хіба не варто нам бути поблажливими до неї? - блиснули загрозливо його очі, а в руках почав клубочитись блакитний вогонь.

«Зухвес!»

- Припиніть! - жінка вийшла з натовпу з ідеальною осанкою. Я впізнала ті пильні очі, які переслідували мене від початку. Аріанда стала поруч біля Зухвеса, заспокоюючи його. - Ви поводите себе не гідно! 

Несподівано я відчула майже невагомий дотик до своєї руки. Опустивши очі, я побачила, як Еван обережно бере мої пальці, які перебирали сукню, в свою долоню і ніжно погладжує кісточки. 

«Що ти робиш?» - поглянула мовчки на нього, непомітно висмикнувши руку. Але цей проказник тільки хитро підморгнув. 

Я закотила очі і спробувала зосередитися на присутніх. Решта Верховних богів здавалися знудженими видовищем, ніби все це їм не до вподоби. Окрім одного. Я його впізнала. Це був Коріес.

Ніби почувши мої думки, він відволікся від розмови з іншим гостем. Коріес повільно окинув мене з ніг до голови ціпким поглядом. Я відчула, як страх невидимою рукою стиснув мою шию. Зупинивши свій погляд на моєму обличчі на декілька секунд, з ненавистю вдивлявся в мої очі. Я кожною клітиною свого тіла відчувала, що він бачить мене наскрізь. Що він намагається пробратися в мій розум і душу. Що він перевіряє мою сутність на наявність слабких місць. Його стискаюча енергетика вибивала грунт у мене з-під ніг. Я несвідомо зробила крок назад, намагаючись закритися від нього, але тільки вперлася спиною в міцну скелю під іменем Еван. Несподівано погляд Верховного похолоднішав, наповнившись сумішшю байдужості та зневаги, ніби дивився на безнадійно хвору особу, а потім він різко відвернувся. І звично продовжив розмову з іншими гостями.

Зібравши всі сили я посміхнулася Евану, який стурбовано на мене поглядав. Мабуть прочитавши мої емоції на обличчі або ж думки, він це точно вміє, мужчина різко схопив мене за руку, раптово ставши для мене рятівним якорем.

- Прошу вибачення, - звернувся він до Верховних, котрі досі поодиноко перегиркувалися, - але я обіцяв Дані танець. - і, не мовивши ні слова більше, впевнено повів мене у танець, своєю потужною енергетикою розсікаючи здивований натовп.