Глава 11

– Вибачте нас, ми, мабуть, на сьогодні закінчимо... – однією рукою підтримуючи мене, іншою Владислав Іванович підхопив папку з документами і планшетом. – Ми тепер тісно співпрацюємо, тому, думаю, у нас буде маса можливостей повторити і провести разом такий же приємний вечір.

Пан Головко явно був розчарований. Дожовуючи шматок м'яса, він паралельно намагався умовити нас залишитися і продовжити бенкет, проте генеральний зумів викрутитися і повів мене на вихід.

«Ранувато ви. У нас не так багато цікавих кадрів вийшло...» – зітхнула Аліса.

«Гадаю, далі буде цікавіше...» – пробурмотіла я їй, але відреагував і шеф.

– Що?

– Я кажу, що с-співпраця з гос-сподином Головко буде ще цік-кавішою, – відповіла п'яно, без докорів сумління спираючись на чоловіка всією вагою.

Бос вивів мене на літній майданчик ресторанчика, де посадив за один із столиків, а сам тим часом викликав таксі: оскільки він теж випив, за кермо вирішив не сідати. Я, більше не стримуючи недоречну усмішку, дивилася на всі боки, поки він напружено походжав неподалік. Машина приїхала на диво швидко, і шеф, обхопивши мене за талію і притиснувши до себе, майже потягнув до салону. Ти диви, він уже спокійнісінько мене хапає, куди і поділася колишня стриманість.

Відкривши задні дверцята, чоловік майже уклав мене на сидіння і сяк-так прилаштувався поруч. Я, нібито влаштовуючись зручніше, поставила сумочку так, щоб ми з керівником потрапили в об'єктив захованої там камери. І ще одну камеру швидко прикріпила до водійського сидіння (головне, потім не забути її забрати).

Водій уточнив адресу (це була моя адреса, яку, мабуть, назвав Резуненко, коли викликав машину) і рушив з місця, а я вдарилася в паніку. Якщо я пізно ввечері заявлюся додому нетвереза, та ще й у компанії чоловіка, мене Варвара Степанівна не те що на поріг не пустить, а взагалі з квартири виселить. Вона від самого початку попереджала, щоб ніякого алкоголю і чоловіків.

– Ой, а я не можу з-зараз додому... – сказала розгублено. – Мене в такому с-стані не пустять...

– Як не пустять? – здивувався шеф. – Хто не пустить? Ви... живете не сама? – чомусь напружився він.

Я, звичайно, могла б вигадати міфічного хлопця, подругу або ще когось, але правда в таких випадках найдієвіший засіб, тому сказала як на духу:

– Так квартирна г-господиня, я у неї кімнату з-знімаю. Вона заборонила п-приходити нетверезою... або п-приводити додому ч-чоловіків... М-може, ви мене в парку вис-садите, поки я п-протверезію?

– У якому ще парку?! – сторопів генеральний.

– Ну... там... біля будинку.

– Щоб ви у такому стані в халепу потрапили?! – обурився він. – Так, шефе, розвертайся, – і назвав іншу адресу.... свою адресу.

– Ой, а к-куди це ви мене везете?

Я не знала, чи то мені стрибати від радощів, чи то бити тривогу, але зобразила здивування, змішане з тривогою.

– Квартира, сусідня з моєю, стоїть порожня, – повідомив він. – Я там зазвичай тимчасово селю важливих гостей. Але, думаю, для моєї особистої помічниці вона сьогодні теж буде в нагоді.

У-у-у, так ось воно що, всього лише сусідня... Хоча а чого я очікувала? Що він затягне мене до себе?! Така крижинка? Це було б занадто.

– О, сусідня – це добре, це можна, – кивнула я, ніби ще та моралістка.

А бос тим часом намагався розташуватися на мізерному просторі, що я йому залишила, і так не дуже великого салону.

– В-вибачте, я б-багато місця зайняла, – спохопилася я і, спершись на чоловіка, спробувала посунутися, але замість цього просто-напросто безпорадно розпласталася на шефі. – Ой, – і стала нишпорити по його тілу, нібито шукаючи опору, щоб знову спробувати відсунутися. – Я з-зараз...

Він не став чекати, поки я обмацаю його з ніг до голови, злегка підняв і зручно всадив, а сам куди більш комфортно, ніж раніше, влаштувався поруч.

– С-спасибі, – подякувала я, хоча вдячню зовсім не була.

– Відкиньте голову на підголівник і закрийте очі, – порадив він. – Так вам буде легше.

Угу, та звичайно! Я буду не я, якщо дозволю йому так легко вислизнути з моїх ручок.

– З-знаєте, Владис-славе Івановичу а я рада, що в-влаштувалася на роботу с-саме до вас, – промовила, нібито зовсім вже ледве-ледве повертаючи язиком, і, опустивши голову йому на плече, прикрила очі.

Він мене не струсив, хоча знову відчутно напружився, а я подумала: чорт забирай, мені справді пощастило, що ціллю виявився не Смуригін, а Резуненко.

Коли таксі зупинилося, я не стала відкривати очі: було цікаво, що зробить бос. Чи буде будити? Змусить іти на своїх двох?

– Ліліє Олексіївно, ми приїхали... – чоловік обережно торкнувся мого плеча.

Я не реагую.

– Ліліє... – знову торкається він.

Ха, вже без по батькові? Прогрес! Продовжую робити вигляд, що сплю, хоча відчайдушно хочеться розсміятися.

– Ліліє, – дотик стал відчутніший.

– М-м-м? – роблю вигляд, що сяк-так продираю очі.