Глава 5

Ранок понеділка почався з будильника. Я віддерла себе від ліжка і почала збиратися: спізнюватися на співбесіду неприпустимо. До офісу їхала вся на нервах, одночасно і боячись знайомства з майбутнім шефом, і бажаючи скоріше почати. Недалеко від будівлі, в якій розташовувалася компанія, помітила знайомий бус. Ага, хлопці вже на місці.

– Я приїхала, – повідомила Алісі по телефону.

– Так, бачимо тебе, – відповіла вона. – Іди до нас, одягнемо на тебе обладнання, щоб ти точно нічого не наплутала.

А якомога непомітніше залізла в бус і дозволила обвішати себе спецтехнікою. Господи, мало того, що тут весь офіс втиканий прихованими камерами, але навіть у мене в окулярах (абсолютно бутафорських) вбудована камера, та й в сумочці (вірніше, на сумочці) теж. От і як тут відлучитися до вбиральні? Треба буде залишати аксесуари в кабінеті.

Покинувши мікроавтобус, розправила плечі і максимально впевненою ходою рушила до будівлі офісу. Що ж, пора брати бика за роги! Хвилювалася, зізнаюся, страшенно, але намагалася триматися впевнено. Діставши телефон і перевіривши час, трохи відволіклася і ледь не налетіла на жінку з цілою купою паперів. Вона теж встигла утримати рівновагу, а ось те, що тримала в руках, полетіло на підлогу. Чорт забирай, як же все це невчасно! Але не можу ж я залишити все як є і просто піти. Так що присіла і почала допомагати жінці збирати документацію.

– Вибачте, я трохи в телефон задивилася, – покаялася абсолютно щиро, тільки заднім числом зрозумівши, що могла просто запитати час у Аліси, яка була на зв'язку. Так, якось не звикла я ще до всіх цих штуковин, якими мене обвішали.

– Ой, що ти, мила, я теж відволіклася, – жінка виявилася доброзичливою і назвалася Тамарою Олексіївною з бухгалтерського відділу.

Треба ж, яке корисне знайомство. Може, добра жінка, якщо мене таки викриють, все ж нарахує мені зарплатню за той час, який я встигну пропрацювати? Перекинувшись із нею парою фраз, повідомила, що я на співбесіду, отримала від неї побажання пройти її успішно, і, головне, утриматися на роботі. На останній фразі Тамара Олексіївна зробила особливий акцент. Так-с, щось мені вже все це починає дуже не подобатися.

«Ліліє, давай завершуй із цим, а то запізнишся», – поквапила мене Аліса через навушник.

Я ледь не підскочила, раптом почувши її голос. Ні, ну не можна ж так лякати! Хоча мені, звичайно, потрібно скоріше звикнути до стороннього предмету у вусі, звідки повинні лунати розпорядження, і до того, що мені самій треба відповідати їй дуже обережно, щоб себе не видати. Ну, і не витріщатися бездіяльно на усі боки, тому що все це фіксує камера і, відповідно, хлопці з команди, які сидять у бусі.

Я подала новій знайомій останні папери, після чого ми мило розпрощалися і вирушили кожна по своїх справах. Ой, здається, я дійсно спізнююся. Це погано, вже під час співбесіди важлива пунктуальність. Гаразд, прорвемося, потрібно просто швидше перебирати ногами.

Увійшовши до приймальні «Райзон-компані», підійшла до адміністратора Вікторії і сказала, що мені призначено. А мені дійсно було призначено, тому що у нас була своя людина у відділі кадрів, яка і з камерами допомогла, і поклала на стіл генеральному саме моє резюме.

– Помічницею? – втомлено відгукнулася адміністратор, темноволоса дівчина років двадцяти п'яти, і, приспустивши строгі окуляри, потерла очі. – До Владислава Івановича?

– Так, до нього.

– Ну спробуйте, спробуйте, – зітхнула вона. – Цікаво, скільки протримаєтеся... – пробурмотіла собі під ніс. – У будь-якому випадку, бажаю успіхів, – додала вже голосніше.

Еге ж, звучало дуже оптимістично. Мабуть, саме про цей хоровод помічниць, що постійно змінювалися, і говорила Ірина. Гаразд, подивимося, в чому тут справа. Може, я самою долею послана в цю компанію, щоб розібратися в тому, що коїться, і відплатити всім поганим людям по заслугах.

Повідомивши про мій прихід по гучному зв'язку і почувши коротке «Проведи», Вікторія супроводила мене до кабінету за чорними дверима, на яких висіла табличка з написом «Генеральний директор». Дочекавшись, коли адміністратор вирушить до свого столу, нервово поправила окуляри з камерою, почула у таємний навушник «З Богом!» і постукала. Отже, тепер відступати нему куди, тільки вперед!

Отримавши дозвіл увійти, із завмиранням серця переступила поріг святая святих своєї майбутньої жертви. Генеральний сидів за столом і працював із документацією, але при моїй появі відірвав погляд від паперів. Я привіталася і підійшла на кілька кроків, після чого зупинилася в нерішучості, очікуючи від нього подальших дій.

Резуненко окинув мене чіпким поглядом, ніби просканував. Під таким поглядом мимоволі занервуєш, навіть якщо у тебе із зовнішнім виглядом все гаразд. У мене як раз на власний образ нарікань не було, виглядала я доглянутою, вся така офісна леді в білій блузці та чорній спідниці до колін. Правда, бюстгальтер навмисне наділа не білий, а чорний, щоб злегка просвічував через блузку і привертав увагу, цілком можливо, збільшуючи мої шанси на вдалу співбесіду. Втім, в район моїх грудей начальник чомусь не дивився, а от обличчя вивчав уважно. Хоча декількох загальних поглядів я теж удостоїлася.

За інерцією пригладила волосся, зав'язане в кокетливий хвостик, і відчула себе ученицею, що нашкодила і яку викликали до директора. Отакої, ну і енергетика у цього типа, кого хочеш під себе підімне. Не заздрю його нареченій. З таким нареченим ніякої свободи не буде, кожен зайвий погляд буде помічений і засуджений. Нычого не поробиш, між нами прірва, де він, і де я. Такий молодий, а вже генеральний батьківської компанії, та ще й, судячи з добутої інформації, дуже хороший генеральний.