Глава 4

З кожним кроком генерального моє серце стискалося. Я позувала і фотографувалася з тими діточками, які вже стояли в черзі, і судорожно міркувала, як можна відкосити від зустрічі з майбутнім роботодавцем. Хоча я була в масці, але мені чомусь здавалося, що він мене потім обов'язково впізнає по звичках або ще за чим-небудь, адже ми будемо тісно спілкуватися, та й голос, голос-то не приховаєш. Зрештою я згадала уроки по розвитку голосу, коли ми на акторських курсах практикувалися говорити по ролях, і стала спілкуватися з дітворою на кілька тонів вище, ніж говорю зазвичай.

І тут Владислава хтось гукнув. Я не знала, яким Богам молитися, і готова була стрибати від радощів, коли він змінив траєкторію і обернувся до привабливого темноволосого молодого чоловіка у повсякденному одязі, який тримав за руку хлопчика років шести, дуже на нього схожого. Темні очі незнайомця всміхалися: він явно був радий бачити мою потенційну ціль

– Владе, а ти як тут? – привітав Резуненка кароокий. – Не чекав побачити в подібному місці.

– Дядьку Славо, я дядьку Влада дуже просила, ось він і погодився зі мною сходити, – відповіла йому дівчинка. – Мама з татом сьогодні...

Чим там сьогодні займаються її батьки, я не розчула, тому що маленька дівчинка, матуся якої хотіла зі мною сфотографуватися, тримаючи доньку на ручках, раптом розплакалася, мабуть, злякавшись ростової ляльки. Я на пару з матір'ю почала її заспокоювати, тому з розмови, як я зрозуміла, старих друзів, до мене долинали лише окремі фрази. Заспокоївши крихітку, ми таки зробили загальний знімок, після чого до мене підійшла наступна дитина.

– Дядю Славо, а ми можемо теж піти до Міккі і Мінні? – попросив хлопчик новоприбулого.

– Звичайно, Даню. Зараз ви із Сонею підете до улюблених героїв, а ми вас пофотографуємо, – відповів друг Влада.

І все ж яка мила картина: двоє друзів-дядьків вирішили вигуляти племінників. От би і йшли далі, гуляли та по атракціонах лазили, а не зі всякими ростовими ляльками фоткалися! Але ні, дітки намірилися отримати в особисту колекцію знімки з улюбленими героями, і мені нічого не залишалося як очікувати їх наближення. От тільки голос... Треба сильніше його змінити, щоб Резуненко мене точно не впізнав.

Я була вся на нервах і за інерцією зробила крок до Дані, аби опинитися якнайдалі від Влада і його дитини.

– Ой, а я хотів спочатку до Міккі... – розгублено заявив малюк.

Ну так, я ж була Мінні Маус, по ній більше дівчатка фанатіють, так що цілком резонно, що Ярослава в костюмі Міккі хлопчикові сподобалася більше. Відчувши себе дурепою, намагалася заспокоїтися, щоб знову не скоїти якусь дурницю. Схоже, таки доведеться спілкуватися із Сонечкою, а то народ навколо може щось запідозрити. Благо, Слава вчасно зорієнтувалася і вже взяла хлопчика на себе. Молодець, подружко!

– А хто це у нас тут такий миленький?! – ледь не захекавшись, вигукнула я фальцетом і повернулася до племіннички майже боса. – Хтось хоче пограти з Мінні?

– Так, дуже хоче! – вигукнуло дитя. – Я добре поводилася, правда. Так, дядю Владе?

– Так, – відповів він, але якось відсторонено: на підході до нас із Міккі чоловік раптом завмер, немов замислившись про щось. Потім, ніби отямившись, повторив: – Так, ти була розумницею.

Тепер уже в ступор впала я, тому що генеральний продовжував утримувати дівчинку, не відпускаючи від себе, і чомусь пропалював мене поглядом. Я не знала, що й думати, під поглядом його пронизливих очей стало тривожно. Та що відбувається?! Він мене поки ще не знає, моє обличчя приховано під маскою, голос я змінила, так в чому ж справа?! Не думає ж Резуненко, що я який-небудь викрадач, який зараз забере його дитину, а потім зажадає викуп?

Я занервувала з новою силою, коліна затремтіли. Мені і так було жарко і задушливо, так що я з нетерпінням чекала, коли зможу скинути каркасну голову і дихнути свіжого повітря, а тут ще це... Сама не помітила як похитнулася. Від падіння врятувала рука Слави, яка, як виявилося, вже закінчила фотосесію з Данею.

– З тобою все добре? – прошепотіла подруга.

– Спекотно, – пробурмотіла я.

З мене дійсно зійшло вже сто потів і, здається, зійде ще стільки ж, якщо без п'яти хвилин шеф не припинить свердлити мене поглядом. Та чого йому від мене треба взагалі?!

– Мінні, ти захворіла? – розхвилювалася і Соня. – Дядьку Владе, у нас є пігулки? Треба рятувати нашу Мінні!

Тільки цього мені не вистачало! Просто підіть вже, благаю! Мені потрібно зняти з голови цю душогубку, а то я зараз помру на місці.

Але, зрозуміло, йти ніхто і нікуди не поспішав, а дітлахи, які стояли в черзі після Влада, тривожно заголосили. Судячи з усього, «хвороба» Мінні не на жарт їх стурбувала. Хоч би ревіти не почали, а то і таке трапляється. Так, Лілю, спокійно, все добре, потрібно просто робити те ж, що і завжди.

– Ну як Мінні може захворіти, коли поруч із нею її вірний Міккі?! – ніби нічого не сталося. –Просто я трохи втомилася. Вас же так багато, а я одна... – продовжувала натхненно пищати я.

– Дядьку Владе, так ти нас сфотографуєш? – обернулася дівчинка до генерального. – А то нашій Мінні потрібно відпочити.

Чоловік таки випустив руку племінниці і дозволив дівчинці підійти до мене. Ну слава Всевишньому! Зробивши кілька кадрів тільки з нею, я покликала і Даню з Ярославою, щоб Влад і Слава сфоткали нашу четвірку. Чомусь подумалося, що стою зараз між двох Слав і можна загадати бажання. От би моя місія пройшла успішно і я змогла, нарешті, вибратися з боргів! До речі, цікаво, а яке повне ім'я у друга Влада? Ярослав, як моя подруга? Станіслав? В'ячеслав?