Глава 1

– Чому я повинен взяти на роботу саме вас? – запитав імпозантний чоловік, граючи великими пальцями переплетених на столі рук. Відкинувшись на спинку крісла, він вивчав задумливим поглядом претендентку на вакантне місце, тобто мене.

«Та тому що твоя наречена замовила мені перевірку на вірність і я повинна вивести тебе на чисту воду!» – могла б відповісти я, і на тому б наша співбесіда і завершилася. Так би мовити, достроково і з не дуже веселими для мене наслідками. У кращому випадку мене б виштовхали з офісу втришия, а в гіршому ще й люлей навішали, не кажучи вже про те, що могли б подати в суд за вторгнення у приватне життя. Чи що ще там зараз модно інкримінувати?

– Тому що я відповідальний співробітник, який буде охороняти інтереси компанії як свої власні і... – почала натхненно.

– І нести іншу банальну нісенітницю, – іронічно закінчив потенційний роботодавець.

Чорт, а міцний горішок мені попався, всілякою примітивною лабудою не розведеш. Ну, воно й не дивно: на посаду генерального директора великої компанії абикого не беруть. Однак мені його принциповість зараз як кістка в горлі, а місце отримати треба.

– І уважно прислухатися до побажань керівництва, – все одно завершила фразу я.

Хай не розраховує, що мене так просто збентежити, хоча насправді я не просто відчувала себе не у своїй тарілці, а вважала б за краще зібрати речі і кулею вилетіти з кабінету цього воротили бізнесу. Але не можна, на кону занадто багато, хоча у мене вже долоньки спітніли куди сильніше, ніж належить.

– Думаю, ви розумієте, що бажаючих на це місце чимало, – він вальяжно повів рукою, ніби завдяки цьому жесту із шафи або ще звідки повинні були вискочити незліченні претенденти, вказавши мені, що сподіватися нема на що. – Так скажіть мені, чим ви відрізняєтеся від інших?

«Тим, що за це місце я порву будь-кого, бо діватися мені нема куди, а відступати вже пізно».

Цього, ясна річ, не озвучила, але відчутно напружилася під прицілом цілого оберемка прихованих камер, якими був нашпигований кабінет Владислава Івановича Резуненка, гендиректора «Райзон-компані» і моєї майбутньої жертви. Вірніше, можливої жертви. І я повинна зробити все, що в моїх силах, щоб він цією жертвою таки став!

А все почалося до огидного банально... Мені потрібні були гроші. Вірніше, з вельми і вельми об'єктивних причин мені ДУЖЕ потрібні були гроші. Хоча ні, насправді все почалося ще раніше, з поцілунку із незнайомцем в переповненому залі. Цікаво, як це сталося, які події до цього призвели і що було потім? Тоді влаштовуйтеся зручніше і послухайте мою маленьку сповідь, де я буду розповідати вам все без купюр...

Загалом, так сталося, що мені довелося влізти у кредит, виплачувати який не було ніякої можливості (коштів ледь-ледь вистачало на регулярний платіж), а мінус на рахунку з урахуванням відсотків вже став набігати скажений. І поки мене не почали розшукувати представники банку в компанії співробітників поліції, потрібно було терміново роздобути кругленьку суму для погашення боргу, хоча б частково.

Порозкинувши мізками, прикинула найвірогідніші можливості отримати швидкі і легкі гроші, але легальні способи швидкого заробітку були вельми обмежені. З криміналом я, ясна річ, зв'язуватися не збиралася, влаштовуватися дівчинкою за викликом тим паче. Мені огидні стосунки за гроші, продажна любов та інтимний зв'язок із тим, від кого нудить, але хто добре «упакований». У цьому плані я ніколи не зможу себе перебороти: краще від голоду помру, але спати за гроші ні з ким не стану! Зрештою мені залишалося лише сподіватися на диво, працювати в поті чола на двох роботах... і схопитися за перший-ліпший МАЙЖЕ легальний варіант підзаробити. Чому «майже»? Та тому що доведеться покопатися в чиїйсь брудній білизні.

Телефонний дзвінок, що пролунав у квартирі (вірніше, в кімнаті, яку я знімала в двійці на околиці столиці), як виявилося, розділив моє життя на «до» і «після». Згадуючи зараз той день, я досі не знаю, чи правильно вчинила, прийнявши несподівану пропозицію, тому що розплачуюсь за той вибір досі...

– Алло, Лілю, ти казала, що не проти підзаробити... – без передмов почала моя колега-аніматор Маринка. Голос її був напружений і схвильований. З'явилося стійке передчуття майбутніх неприємностей.

– Ще як казала! – відповіла якомога більш натхненно, хоча на душі чомусь кішки шкребли. І, як виявилося, не дарма.

У цей пізній вечір я якраз переглядала сценарій майбутньої костюмованої постановки на майбутньому заході в парку розваг. Хоча як костюмованої. Це Марина, що мені телефонувала, повинна була бути в костюмі, тобто в гарній сукенці середньовічного крою, а я... мені треба було напнути на себе практично скафандр! Знаєте ось ці ростові ляльки з каркасними головами, популярні в Діснейлендах та інших парках розваг? Всілякі там Міккі-Мауси й інші відомі персонажі мультфільмів. Ось-ось, саме в таку душогубку мені необхідно було влізти. Мало того що там спека несусвітня, так і дихати майже нічим. Кожен вихід – випробування не для людей зі слабкими нервами. Я все частіше думаю, що аніматорам, вимушеним так мучитися, потрібно окремо доплачувати за шкідливість.

На відміну від мене, акторки-початківця, Марина була більш досвідченою і затребуваною. Мені дуже пощастило, що свого часу ми здружилися і вона в міру сил підтримала мене в один із найскладніших періодів життя. Я часто думала, як хотіла б опинитися на її місці, отримати роль у цьому спектаклі і надіти гарнесеньку сукню, а не каркасну голову... Ні, це була не заздрість, а, скоріше, мета, те, до чого я прагнула і дуже сподівалася досягти.