Перше, що він відчув, — біль.
Тупий, виснажливий біль пронизував усе тіло. Груди стискало так, ніби на них поклали важкий камінь, а кожен вдих вимагав зусиль. У роті пересохло. Голова гуділа, думки плуталися. Лі Сюань спробував розплющити очі.
Не вийшло.
Він змусив себе вдихнути ще раз. Повітря увійшло в легені уривчасто, спричинивши напад кашлю. Тіло здригнулося, а в грудях спалахнув гострий біль.
— Не поспішай… Будь ласка, не поспішай.
Почувши жіночий голос, він завмер.
Голос був незнайомий, але в ньому відчувалася така тривога, що Сюань мимоволі спробував повернути голову в його бік. Шия майже не слухалася. Він розплющив очі вдруге.
Над ним коливалася темна дерев'яна стеля. Крізь вузьке вікно проникало бліде денне світло. Біля ліжка сиділа жінка років сорока, в простому одязі, з втомленим обличчям і почервонілими очима. Побачивши, що він прокинувся, вона різко підвелася.
— Сюане? Ти мене чуєш?
Він дивився на неї мовчки. У голові раптом щось клацнуло.
Мати.
Чуже обличчя, чужий голос, чужі спогади — і водночас дивне відчуття впізнавання. Він знав, що ця жінка звикла поправляти йому ковдру, що ночами сиділа біля його ліжка, що продавала власні речі, аби купити ліки. Він знав її ім'я. Знав, як вона сварилася з чоловіком, коли той надто довго працював у полі й повертався додому виснаженим. Знав навіть маленький шрам на її лівій долоні, отриманий багато років тому під час роботи на кухні. Але власних спогадів про неї не мав. Для нього вона залишалася чужою людиною.
— Сюане, скажи щось! — Жінка нахилилася ближче. — Тобі боляче? Покликати лікаря?
Він хотів відповісти, але горло видало лише хрипкий звук. Жінка негайно піднесла до його губ чашку.
— Потроху. Не поспішай.
Вода була теплою. Він зробив кілька маленьких ковтків, намагаючись не кашляти.
Коли чашка віддалилася, він нарешті зміг вимовити:
— Де я?
Жінка застигла. На її обличчі промайнув страх, та вже за мить вона схопила його за руку.
— Удома, синку. Ти вдома. Не бійся.
Синку.
Сюань повільно перевів погляд на її пальці, що стискали його руку. Він пам'ятав іншу смерть.
Пам'ятав гуркіт бою, крики, землю, перемішану з кров'ю. Пам'ятав, як віддавав накази, хоча вже розумів, що вибратися звідти не вдасться. Пам'ятав останній вдих і дивне відчуття спокою, яке прийшло, коли більше не залишилося сил боротися.
Йому було двадцять шість років.Він був військовим. Пройшов шлях від рядового до офіцера, пережив бої, втрати й помилки, яких не міг дозволити собі повторювати. Він пам'ятав своє ім'я. Пам'ятав своє життя. І тепер лежав у тілі підлітка, який, судячи з чужих спогадів, ніколи не тримав у руках нічого важчого за сільськогосподарський інструмент.
Сюань заплющив очі. Спогади накотилися новою хвилею.
Невелике село. Земля, яку його батько орендував у старшого брата. Старий будинок із протікаючим дахом. Дядько, який зрідка заходив до них, але ніколи не затримувався надовго. Двоюрідний брат, котрий майже не звертав на нього уваги.
І хвороба.
Тривала, виснажлива хвороба, через яку хлопець майже не виходив із дому. Ліки, на які бракувало грошей. Мати, що приховувала сльози. Батько, який повертався з поля з потрісканими руками й мовчки сідав біля ліжка.
Останні дні були особливо важкими. Хлопець слабшав. Дихання ставало дедалі важчим. Лікар, якого запросили востаннє, довго мовчав, а потім попросив батьків підготуватися до найгіршого.
Після цього спогади обривалися. Сюань розплющив очі.
Отже, попередній господар цього тіла помер.
Він не знав, як це сталося. Не знав, чому отримав другий шанс. Але одне було очевидним: він не перебував на полі бою й не лежав у шпиталі своєї колишньої країни. Його життя закінчилося.
А потім почалося знову.
— Сюане?
Мати досі сиділа біля ліжка. Вона намагалася триматися спокійно, але її пальці тремтіли.
— Ти мене впізнаєш?
Він подивився їй у вічі. Брехати було найпростішим рішенням.
— Так, — тихо відповів він. — Матусю.
Жінка притиснула його руку до своїх грудей і заплакала.
Сюань не знав, що мав би відчувати. Не відчував тієї любові, яку пам'ятав попередній господар тіла. Не міг змусити себе назвати цю жінку матір'ю так, ніби знав її все життя. Але він бачив її обличчя. Бачив, скільки безсонних ночей залишили на ньому сліди. І розумів, що вона справді боялася втратити сина.
Він не став забирати руку. Невдовзі жінка витерла сльози й підвелася.
— Я покличу твого батька. Він працює біля сусіднього поля. Щойно дізнається, що ти прокинувся, одразу прибіжить.
Вона вже дійшла до дверей, коли Сюань заговорив:
— Скільки часу я хворів?
Жінка обернулася.
— Майже пів року. А останні кілька місяців ти майже не вставав із ліжка. — Вона помовчала. — Не думай зараз про це. Тобі потрібно відпочивати.
Вона вийшла, обережно зачинивши за собою двері. Сюань залишився сам.
Він спробував підняти руку. Вона здригнулася й повільно відірвалася від ковдри, але вже за кілька секунд м'язи затремтіли від напруження. Він опустив її назад. Слабкість була серйозною. Навіть простий рух давався важко. Про ходьбу, тренування чи будь-які фізичні навантаження поки не могло бути й мови.
Це не викликало в нього паніки. Паніка нічого не змінювала. Він обережно перевірив дихання, прислухався до власного серцебиття, спробував оцінити стан тіла. Без лікаря й належних знань про місцеву медицину точного висновку зробити не міг. Проте розумів головне: поспішати не можна.
Спершу — відновитися.
Потім — дізнатися, де він опинився.
А вже після цього вирішувати, що робити далі.
За вікном хтось гукав сусіда. Десь далеко загавкав собака. Вітер шелестів сухим листям, а на подвір'ї рипнули дерев'яні ворота. Звичайний день у звичайному селі. Сюань повернув голову до вікна й заплющив очі. Він не знав назви цієї держави. Не знав її законів, її армії чи її ворогів. Не знав навіть, чи зможе колись знову нормально бігати.