РОЗДІЛ І. ПЕРЕМОЖЕЦЬ ВІТРУ

Був холодний осінній ранок. Денис без особливого бажання прокинувся до школи. Він повільно одягався, зиркаючи у вікно:

- Паскудна погода, - мовив він сам до себе, - хоч би не задощило.

- Може, не їдь сьогодні до школи. – запропонувала мама, увійшовши у кімнату. – Дує сильний вітер, може злива початися.

- Не знаю, - пробурмотів Денис, одягаючи шкарпетки, - поснідаю, а там видно буде.

Денис не дуже й то хотів їхати до школи такою погодою, але і сидіти вдома весь день йому не хотілося. Він трішки відрізнявся від інших підлітків, які могли «залипнути» у смартфон на цілий день, нічого не помічаючи. Йому все це швидко набридало, а в школі все ж можна було провести час з друзями, волейбол пограти, чи шахи.

- Я, мабуть, все-таки, поїду до школи, - сказав Денис до матері, - візьму плащ, про всяк випадок. Не такий вже й страшний той вітер.

- Добре, - знехотя погодилася мама, - тільки плащ не забудь.

Денис швидко зібрав рюкзак, сів на свій старенький велосипед і поїхав до школи. Дорога була довгенька – 7 кілометрів. Справа в тому, що в рідному селі Дениса була лише дев’ятирічна школа. Тож, щоб продовжити навчання після дев’ятого класу, він мусив ходити у школу в сусідньому селі. Спочатку хлопцю було важко, бо йому дуже подобалася його рідна школа, але згодом він знайшов нових друзів і звик до нових умов.

Спеціального автобуса для учнів не було, тому вже другий рік Денис їздив велосипедом. Ще вчора він спокійно їхав, насолоджуючись сонячним теплим днем, спостерігаючи красу ранньої осені, а сьогодні він мусив боротися з негодою. Небо було сіре і непривітне. Вітер дув неймовірно сильно. Взагалі, в Дениса було два шляхи до школи. Він користувався довшим, асфальтованим. Спочатку йому треба було їхати на південь десь метрів 500, щоб виїхати з свого села. Потім він повертав на захід і їхав ще близько кілометра. Решта шляху пролягала на північ.

Був ще один шлях, можна було їхати ґрунтовою дорогою одразу з дому на захід. Так можна приїхати прямо до початку того села і вже там їхати на північ. Але Денис не любив тої дороги, бо вона була поганенькою і часто треба було крутити педалі під горб.

Отож він вирушив своєю звичною дорогою. Перші 500 метрів були найскладніші, бо вітер дув якраз з півдня і доводилося докладати чималих зусиль, щоб крутити педалі. Після повороту за захід стало легше, вітер дув збоку, зносячи з дороги, але маневрувати і їхати було значно легше. А коли Денис повернув на північ – він, взагалі, розслабився. Вітер підштовхував його так сильно, що можна було не крутити педалі взагалі.

- Оце обслуговування! – задоволено думав хлопець. – От тільки якщо вітер не затихне, то шлях додому буде дуже важкий. Будемо сподіватися, що він послабшає.

Хлопець досить швидко добрався до школи. Побачивши його, друзі дуже здивувалися.

- Чого ти їхав сюди такою погодою? – запитав Максим. – Якби я жив так далеко, то мене б тут точно сьогодні не побачили, а так, на жаль, мама відправила, - похнюплено додав однокласник.

- Не хотів вдома стирчати, - виправдовувався Денис, - краще вже в школу.

- Ну, хоч буде в кого алгебру списати, - посміхнувся Максим.

День пройшов звичайно. Довгі уроки, насичені життям перерви. Денис був задоволений, що все ж поїхав до школи. Уроки для нього нудними не були, на перервах грав волейбол у спортзалі. І навіть досить довго розмовляв з дівчиною, яка йому подобалася.

Але прийшов час їхати додому. Здавалося, вітер дув вдвічі сильніше, ніж зранку. Денис сів на велосипед і, прикладаючи значних зусиль, почав крутити педалі. Він думав, що їхати було важко, але коли хлопець нарешті вибрався за село, він зрозумів, що раніше було ще легко.

За селом вітер дув ще сильніше. Денис вже було хотів звернути на запасну дорогу на схід. Принаймні, там вітер дув би збоку і було б трішки легше їхати. Але раптом ним оволоділа незрозуміла жага.

- Хочеш здолати мене, Вітре? – горлав він на все горло. – Тобі майже це вдалося, але я не здамся! Я боротимуся з тобою до останнього!

Здавалося, вітер чув його, бо почав дути ще сильніше саме в той момент, коли Денис проголошував свою промову, оминаючи поворот на схід.

- Що ж, бачу ти прийняв виклик! – знов заговорив хлопець. – Тоді, давай так, якщо тобі вдасться зупинити мене, змусити доторкнутися ногами до землі – ти виграв! – вітер ще підсилився. – Але! – не вгавав Денис. – Але якщо я доїду додому, не злізаючи з велосипеда, не торкаючись землі, не звертаючи з дороги – я переможу, і стану Переможцем Стихій, Переможцем Вітру!

Все це Денис намагався кричати, але його було ледве чутно через завивання вітру. Проте враження було таке, що його «суперник» прийняв виклик. Вітер дув так сильно, що велосипед хлопця заледве посувався. Він зі всіх сил крутив педалі, йому забивало дихання, в очі постійно летів пил і він майже нічого не бачив перед собою.

Раптом хлопця проминуло авто і пасажири з посмішками вирячилися на Денисові потуги. Але йому було до того байдуже.

- Я не здамся, Вітре! – кричав він. – Ти сильний суперник, але я здолаю тебе.

Вітер завивав наче лютий звір. В Дениса сльозилися очі, забивало ніс, але він продовжував рухатися уперед. Іноді здавалося, що він ось-ось упаде з велосипеда. Але хлопець втримувався, він крутив педалі, маневрував кермом і безупинно просувався вперед.