Глава 31. Зустріч

- Невже ти зовсім не хвилюєшся? – спитала Надя у Дем’яна, кам’яне обличчя якого не видавало жодної емоції.

Годину тому Надя зателефонувала Вірі та попередила, що приїде на обід разом зі своїм хлопцем. Нічне зізнання та пропозиція Дем’яна її приємно здивували, але водночас й шокували. Серце та душа підказували, що так правильно, але відголоски розуму, які час від часу противилися чарам цього чоловіка, не припиняли твердити, що все занадто швидко відбувається. Вона до останнього не збиралася розповідати Дем’янові, чия саме донька. Знала, що він не злитиметься, бо й не обманювала ніколи про батьків, але була впевнена, що ошелешення не минути, а пропустити ступор самого Старлецького не могла ніяк.

І ось зараз вони перебували на півдорозі до її домівки й Надя страшенно хвилювалася. Найбільше боялася непорозумінь Юрія з Дем’яном, хоч і розуміла, що чим скоріше вони зустрінуться у новому статусі, тим краще для всіх.

- А потрібно? – мовив, звівши одну брову догори.

- Ну це було б нормально.

- Як під’їдемо ближче, то я трішки похвилююся.

Дем’ян звернув з дороги та зупинився біля квіткового магазину.

- Хм, квіти? – мовила Надя з усмішкою.

- Якщо ти мені підкажеш, які саме любить твоя мама, то я менше хвилюватимуся.

Надя вийшла з автомобіля, підійшла до Дем’яна й одразу ж потрапила до нього в обійми. Поруч з ним постійно літала й, здавалося, не відчувала під ногами опори. Спочатку було дивно й трохи лячно, як для дівчини, яка звикла обходитися без сторонньої опіки. Але чим більше Дем’ян торкався її, тим сильніше їхні тіла та душі перепліталися між собою. Вона тонула в ньому, губилася, але разом з тим ставала особливою, більш жіночною.

- Моя мама не вередлива, - мовила Надя.

- То ти в батька пішла?

Надя дивилася на нього знизу вверх, мружачи очі від сонця. Його руки огортали талію, пестячи своїм теплом. Він кепкував з неї, але ж Надя відчувала, що йому подобається її вередливість та впертість, тому усмішка не сходила з обличчя.

- А ти хотів не вередливу?

- Вередуй, - Дем’ян нахилився та поцілував її уста коротким поцілунком, - тобі це дуже пасує.

- Якщо хочеш вразити її, то купи фіолетові троянди.

І Дем’ян купив, але не один букет, а одразу два. Для Віри обрав світло-фіолетові троянди, а для Наді – персикового відтінку.

-  А якщо я не люблю троянди? – спитала Надя, зарившись носом у п’янкий аромат.

- Я не знаю, яка ще квітка має стільки колючків, щоб могла відповідати тобі.

- Ох, я ж не колюся зовсім.

- Тільки тому, що я не дозволяю.

- Думаєш, мені потрібен твій дозвіл? – пирснула Надя.

- Тобі потрібне я, хоч би як ти цьому опиралася раніше.

- Ти нестерпний і самовпевнений, Старлецький!

Вони під’їхали до рідного будинку Наді й Дем’ян звернув на подвір’я та припаркував автомобіль у зручному місці. Тоді нахилився до Наді й у кількох міліметрах від губ прошепотів:

- А ти хочеш, щоб був стерпним?

- З тобою неможливо вести серйозно розмову, - прошепотіла Надя.

Його близькість хвилювала, темні очі заблищали пристрастю, дихання збилося, пульс прискорився. Терпкий жар окутав усе тіло й на мить вона забула, куди й для чого приїхала з цим чоловіком.

- А ти не розмовляй.

Дем’ян розстібнув її пасок безпеки, тоді огорнув долонею обличчя та ніжно поцілував. У такі моменти Надя губила голову, мозок впадав у своєрідну амнезію, але почувалася на сьомому небі від щастя.

Вони вийшли з автомобіля, прихопили квіти, ще Дем’ян взяв із заднього сидіння подарунковий пакет з елітним напоєм для Юрія та попрямували до будинку. Надя почувалася бешкетною дитиною, яка поставила шпильку вчительці на крісло й не може дочекатися, коли вона нарешті на нього сяде. Вона уявляла реакцію Дем’яна й в якусь мить усвідомила, що між ними завжди буде прихована гра, протиріччя, змагання, битва характерів. І їй це дуже подобалося.

Віра відчинила двері майже одразу та привітно усміхнулася Дем’янові, а коли побачила приголомшливі квіти свого улюбленого кольору, то й зовсім розквітла.

- Мамо, це Дем’ян, - почала знайомство Надя, - а це моя мама Віра.

- Радий познайомитися з матір’ю цієї неймовірної дівчини, - Дем’ян вручив їй квіти, - Віро! Перепрошую, як вас по-батькові?

- Я вас прошу, Дем’яне, позбавте мене цього по-батькові. Достатньо називати мене просто Вірою. Проходьте, сьогодні чудова погода і я вирішила, що непогано буде пообідати в саду.

По очах матері Надя одразу ж зрозуміла, що перше враження про Дем’яна у неї склалося гарне. Хоча вони й бачилися раніше, але доволі поверхнево та особисто ніколи не спілкувалися. На зустріч їм зі свого кабінету прямував Юрій. Надя швидко перевела погляд на Юрія, тоді на Дем’яна, повторила це декілька разів, але не могла ніяк прочитати за їхніми кам’яними обличчями, що між ними справді відбувається.

Представляти обох чоловіків один одному не було сенсу. Юрій підійшов та простягнув Дем’яну руку для привітання.