Глава 27. Про минуле та страхи

Надя замовкла, уважно спостерігаючи за спиною Дем’яна. Він зовсім не спішив щось говорити, наче збирався з думками, а вона слухала цю гнітючу тишу й зрештою не витримала. Дівчина встала та підійшла до Дем’яна, пригорнулася до оголеної спини та окутала своїми руками чоловічу талію. Він одразу ж випрямився і накрив її руки своїми, але продовжував спостерігати за вечірніми відблисками води.

-  Все дуже просто. Мої батьки загинули у пожежі, згоріли живцем, - почав свою розповідь Дем’ян, - але я прошу тебе, позбав мене сентиментів і банальних слів співчуття. Це було давно.

- Але… як же так?

Надя не знала, що можна сказати після почутого. Її переповнювали змішані емоції. Вона одразу ж уявила собі маленького Дем’яна разом з братом, які втратили батьків. Як це - в один день втратити одразу обох найрідніших людей? Від цих думок стало моторошно, всередині все збентежилося, а на очі виступили сльози. І хоч він просив не співчувати та позбавити його банальних слів, однак її душа вже ридала разом з ним.

- Мій батько захотів зробити своїм дітям справжнє новорічне свято й прикрасив майже весь наш старий будинок гірляндами. Я не пам’ятаю та й не знаю, як все сталося і яка причина загоряння. Висновок розслідування – несправність проводів. Але я міг їх врятувати.

- Скільки тобі було?

- Дев’ять.

- Дем’яне, - мовила Надя, хитаючи заперечно головою, - як дев’ятирічний хлопчик міг врятувати двох дорослих батьків?

Дем’ян вирвався на мить з її обіймів та знову підійшов до дивану, сів на нього, потер руками обличчя, наче намагався прокинутися.

- Не знаю, я прокинувся уночі від хрускоту, почув, як плаче Саша, налякався та разом з ним вибіг на вулицю. Ми тоді жилі в селі, що недалеко від міста. До нас збіглися сусіди й, поки їхали пожежники, то намагалися самі загасити полум’я. Я хотів знову зайти в будинок, бо ніде не побачив своїх батьків, але мене не впускали й твердили, що я не допоможу їм.

Надя підійшла повільними кроками до Дем’яна та сіла поруч. Він говорив спокійно, виважено. Саме таким холодним і розсудливим вона запам’ятала його ще з першої зустрічі. Але сірі очі бігали у різні сторони й саме вони видавали весь той ураган, що свердлив його зі середини.

Дем’ян мучив себе відголосками совісті. Усе життя він жив з думкою, що все могло бути по іншому, що якби не його слабкість та страх перед вогнем, то він разом з Сашком вивів би й батьків з того проклятого будинку. Весь час він прокручував у голові події того злощасного дня, а коли бачив полум’я, то з-під свідомості виринали спогади розпечених язиків, які охопили батьківський будинок та знищили його щасливе дитинство в одну мить.

- Ти був дитиною, - мовила нарешті Надя. – Не знаю, як вчинив би на твоєму місці хтось інший. Я б взагалі з переляку забула, що потрібно робити. А ти не розгубився та врятував свого молодшого братика. Ти ж піклувався про нього?

Дем’ян хмикнув, а тоді гірко усміхнувся. Однак його міміка, очі, поведінка говорили про те, що на цей момент він згадує щось приємне.

- От скільки себе пам’ятаю – завжди піклуюся про нього. У дитячому будинку намагався захистити від усіх, а коли твердо встав на ноги, то давав йому все найкраще. Та й зараз у мене враження, що він ніколи не стане дорослим. Завжди встряває у якісь витівки, бо знає, що я його витягну чи врятую.

- От бачиш… А якби ти тоді повернувся ще за батьками, то, можливо, загинув би разом з ними, - від цієї думки Надя важко видихнула та прогнала з голови напосідливі марення, які уява встигла намалювати. – Думаєш, твоїм батькам було б легше від того, що Сашко залишився один?

- Чомусь в такому аспекті я ніколи не роздумував.

- А шкода, - усміхнулася Надя, - ти здавався мені завжди таким розсудливим і поміркованим.

- Справді? – Дем’ян нарешті розслабився й у його тоні з’явилися веселі нотки, - а я думав чомусь, що нагадую тобі сноба.

Надя голосно розсміялася та закотила очі.

- Звідки у тебе взагалі виникла така думка?

- А й справді, звідки?

Дем’ян обійняв Надю та знову накинувся на неї з поцілунками й своїми солодкими тортурами. Вони пригощалися напоями та їжею і ніяк не могли відірватися один від одного. Дем’ян постійно торкався її, пестив, дарував задоволення. А вона розчинялася в ньому все більше й не могла нічого з цим вдіяти. Надя не хотіла, щоб цей вечір, який плавно перейшов у ніч, закінчувався. Не бажала, щоб наставав новий день, наче ці чари могли розвіятися. Ніколи й ні з ким їй не було так добре та затишно, пристрасно й ніжно, вибухово та спокійно.

Хвилі на річці помірно заколисували й здавалося, що вони перебувають у своєму загадковому світі, де є лише удвох, а все решта – неважливе.

- Дем’яне, - заговорила згодом Надя, лежачи на ньому та кутаючись в міцні обійми, - я знаю, що ти не звик до серйозних стосунків…

- Чшш… не продовжуй. Звідки у твоїй чарівній голівоньці така думка?

- Просто знаю, що дівчата коло тебе довго не затримуються. От і висновок напрошується.

- Не затримувалися, - виправив її одразу Дем’ян, - тебе я планую затримати надовго. І не потрібно копатися у моєму минулому досвіді.