Глава 23. Люблю екзотику

Надя зачинилася у своїй кімнаті й тихенько підійшла до вікна, наче боялася бути спійманою на гарячому. Вона легенько підчепила пальчиками штору й виглянула вниз. Автомобіль Дем’яна продовжував стояти декілька хвилин, а тоді рушив і поїхав геть. Питання про батьків застало її зненацька, але здивувало більше не сказане, а тон Дем’яна.

Коли питав про батьків, то пильно спостерігав за нею, за її мімікою, наче від цієї відповіді залежало щось важливе. Насправді, Надя зовсім не збиралася приховувати від нього того, чия вона донька. Але відчувала, що не потрібно поки йому знати. Тому уникнула прямої відповіді, заявивши, що про них розповість згодом, а тоді поспішила втекти.

Вона підскочила, коли почула легкий стук у двері й швидко відпустила штору, наче вона могла її вколоти. До її кімнати зайшов Юрій та увімкнув настільну лампу, що приглушено освічувала лише частину приміщення.

- Нічого не хочеш мені розповісти?

- Кажи одразу, що хочеш знати, - зітхнула Надя і вмостилася на своєму ліжкові.

- Тебе підвозив Старлецький. Я бачив. Що у тебе з ним?

- Якщо вірити В’ячеславу, твоєму заступнику, - почала розмірковувати Надя, ліниво позіхаючи, - то він мій коханець.

- Що? – усміхнувся ледь помітно Юрій.

- Але не це головне. А те, що я тобі зраджую з ним?

- Що ти мелеш? Якби не знав тебе надто добре, то подумав би, що п’яна.

- Я серйозно. Все дуже просто. Віталіна зустрічається з кращим другом Дем’яна й він запросив мене до себе на день народження. По дорозі у мене зламалася машина. Ось тому мене привіз Старлецький. Але версію свого заступника все одно маєш знати. Він думає, що я твоя коханка, але за спиною ще й зі Старлецьким сплю.

- О це так уява в мого підлеглого, - Юрій замовк на декілька секунд. Вловив хитрий погляд доньки й продовжив, - але ж ми не псуватимемо його казочку. Правда? Нехай доведе її до кінця.

- Те ж саме хотіла запропонувати. Нехай ще трішки мене пошантажує. Можливо, й тебе почне.

- Ага, і на вірність перевірю заодно. Коли плануєш показати усе Дем’яну?

- В середу, тому наступні всі дні буду вся у підготовці.

Юрій попрощався з Надею та пішов до свого кабінету. Він довго обмірковував усе те, що почув про В’ячеслава. Отже, надумав шантажувати Надю? Насправді, Юрій ніколи не довіряв цілком своєму заступникові й усі справи компанії намагався контролювати сам. Але спеціалістом В’ячеслав був хорошим і жодного разу ще не підводив. Тому стало навіть цікаво, чи не підведе й цього разу? Що ж буде така собі перевірка для нього.

У неділю Надя зателефонувала своїй подрузі, щоб обговорити всі деталі їхньої спільної справи.

- Привіт, рижику, - мовила весело Надя, - як ти?

- Ох, Надько, - Віталіна солодко позіхнула й заговорила хрипло, - я така щаслива. Він просто неймовірний. От знаєш, буває таке, що ти наче спокійно живеш, і все у тебе добре та стабільно… І раптом з’являється хтось, з ким хочеться літати й все оте стабільне стає просто неважливим. От я літаю і навіть не планую приземлятися найближчим часом.

- Вау, - все, що змогла вимовити Надя, - ти таки серйозно влипла.

- А ти ще ні? Бачила б ти себе вчора зі сторони. Та й Дем’ян…

- А що Дем’ян?

- Невже ти така сліпа? Та він пожирав тебе очима. Мені, звісно було не до спостережень, але я бачила, як він постійно намагався бути поруч.

- Не знаю, він учора був якийсь інший, - зітхнула Надя. – Хоча, кого я обманюю – він дурманить мене різним. Але я не довіряю йому.

- Чому? Я думаю, він надійніший від усіх тих, хто крутився біля тебе раніше.

- Це все через той контракт чортів, - розізлилася Надя. - Наче він стоїть між нами.

- Потрібно його підписати та забути, - мовила розсудливо Віталіна, - і після цього все налагодиться.

- Мені вже якось байдуже на те, шо це персональне завдання мого батька, - почала впевнено говорити Надя, - мені хочеться довести Дем’яну й собі, що я можу. І я маю викластися на повну та продумати кожну деталь. Мушу справити на нього просто незабутнє враження. З твоєї сторони усе готово?

- Ображаєш, подруго. Коли це я тебе підводила? Та й чого ти думаєш, що досі не справила враження на Старлецького?

- Можемо про це подискутувати трохи пізніше?

- Як скажеш.

У понеділок зранку телефон Наді засвітився вхідним викликом. На дисплеї проскочили великі літери «СНОБ» і вона усміхнулася. Потрібно обов’язково перейменувати його, а то якось непрофесійно з її боку. Годинник показував восьму тридцять, але цього разу Надя не випробовувала терпіння Дем’яна й одразу натиснула зелену кнопку.

- Я хочу зустрітися, щоб обговорити з тобою проєкт, - мовив упевнено Дем’ян після привітання.

- Потрібно записати цю розмову на диктофон, бо як комусь розкажу, то не повірить, - швидко протараторила Надя.

- Глузуєш?

- Я б не посміла, - перекривила його Надя.

У телефоні виникла недовга пауза й Наді здалося, що Дем’ян усміхнувся, або ж вона хотіла так думати.