Глава 22. Дивний

- Але я не... - мовила натягнуто Надя.

- Ти ж залишила свій рюкзак у моєму авто, бо й так мала вертатися зі мною, - наполегливо відповів Дем'ян.

- Я можу запросто забрати свої речі та перенести їх до Яреми з Віталіною.

Надя примружила чорні очі та не переривала зоровий контакт. Ця самовпевненість і звичка вирішувати усе за неї водночас манила та відштовхувала. Хотілося чинити опір, обурюватися та відстоювати свою свободу. На мить у голові промайнуло запитання - а який цей чоловік у стосунках? Невже дівчина для нього лише маріонетка та додаток, а не повноцінна друга половинка? І так завжди, сама придумала, сама себе накрутила й ще більше розлютилася на Дем'яна. 

- Ой, - схаменувся раптом Ярема, наче щось згадав, - у нас сьогодні тільки два авто. І я мушу відвезти Ліду з Аліною, а тоді ще й Вадима закинути додому, бо нам по дорозі.

- Справді?  - мовила натягнуто Аліна, наче тільки щойно отямилася та вникла в суть розмови, - якщо Наді так принципово з ким їхати, то я можу помінятися з нею. Тим більше, що Дем'ян прекрасно пам'ятає, де я живу.

Білявка скривила обличчя у нещирій усмішці. Її очі при цьому сяяли так, наче вона зіграла у безпрограшну лотерею, а постава почала випрямлятися в горду осанку. 

Зіниці Наді звузилися, тоді знову розширилися, мов у грабіжника, який прийшов за чимось несуттєвим, але в останню секунду вирішив збільшити свою здобич. Перед очима з'явилася чітка картинка того, як ця Аліна сідає в автомобіль Дем'яна, як вони разом їдуть, а тоді вона спокушає його й Дем'ян з'їжджає на узбіччя... Або ж вона запрошує до себе... Чи краще до нього?

- Не хочу спричиняти тобі стільки незручностей, - швидко випалила Надя, поки не придумала ще чогось більш мальовничого.

- Якщо всі все вирішили, - одізвався Олександр, який до цього моменту сидів на лавочці та ліниво гортав стрічки новин у соцмережі, - то може поїдемо вже?

- От і чудово, - майже пошепки сказав Дем'ян, а тоді усміхнувся Наді та рукою вказав, що пропускає уперед.

Олександр вмостився на заднє сидіння, аргументуючи це тим, що поважним дівчатам потрібно завжди уступати місце лише спереду. Якщо вдень від нього віяло перебільшеною привітністю, то зараз він не приховував іронії в голосі щодо Наді. Він нагадував їй надокучливого підлітка, у якого ніяк не мине перехідний період.

Надя сказала Дем'яну свою адресу, а тоді відкинулася на зручне крісло й повернула голову до дверцят. Поки їхали грунтовою дорогою до траси, то за склом була темінь, в якій ховався ліс. В салоні автомобіля грала приглушена музика й ніхто не насмілювався порушувати тишу. Олександр майже розлігся на задньому сидінні й, судячи з ледь чутного сопіння, солодко дрімав.

Згодом вони виїхали на трасу й напівпорожніми дорогами швидко дісталися міста. Але коли Дем'ян проїхав її вулицю та повернув у протилежну сторону, вона різко повернулася до нього.

- Чому ти проїхав мою адресу?

- Бо мені спочатку потрібно доставити брата.

- Що? - очі Наді округлилися, бо його дії ніяк не піддавалися логіці. Якби він повернув кілька хвилин тому, то зовсім скоро вона була б удома, - висади мене тут. Я сама дійду.

- І не подумаю. Я доставлю тебе до самого будинку.

- Чому ти такий впертий? Чому завжди намагаєшся усе вирішити за інших?

- Я б не посмів щось вирішувати за тебе. Лише дбаю про твій комфорт.

- Он як, - хмикнула Надя та знову відвернулася до вікна.

На задньому сидінні оживився Олександр. І хоч їй було байдуже на нього, однак не бажала, щоб він ставав свідком їхньої перепалки. Усі в салоні мовчали, але відчувалося, що навіть повітря було зараженим їхньою несамовитою енергією. Через двадцять хвилин Дем'ян під'їхав до багатоповерхівки, де висадив свого брата. Й тепер вони залишилися тільки удвох, але Дем'ян зовсім не спішив їхати далі.

- То ти мене таки сьогодні завезеш додому? - не витримала Надя.

- А ти так спішиш від мене втекти? 

- Я тебе не розумію, - зітхнула вона, - то ти зі мною зверхній, то люб'язний, то відкритий і щирий, то суворий...А зараз... зараз я зовсім тебе не розумію. Скажи, коли ти справжній?

Дем'ян повернувся до неї усім корпусом, і хоч у салоні було доволі темно, але все ж вона помітила, як його обличчя розслабилося, а очі злегка примружилися.

- Зараз я справжній. Та й коли з тобою наодинці, намагаюся бути справжнім.

- Намагаєшся?

Для Наді таке виправдання звучало щонайменше дивно. Бо можна намагатися гарно вчитися, намагатися зробити щось неможливе, намагатися комусь допомогти. Та можна безкінечно продовжувати цей список. Але, як можна намагатися бути справжнім? Це ж просто. Й тут не потрібні потужні намагання.

- Так, і я дуже шкодую, що минулої суботи мої намагання були даремними, і у мене зірвалася з язика необдумана пропозиція. - Дем'ян важко видихнув та потер скроні подушечками пальців, наче обдумував щось важливе, а сказане приносило неабиякий дискомфорт, - і ти навіть не уявляєш, як мені важко зараз це визнавати.

Надя замовкла. Хоч як би злилася на нього раніше, але це звучало з його уст як щире зізнання, після якого потрібно тільки помилувати, й ніяк по іншому. Але ж він лише сказав, що шкодує про ту непристойну пропозицію. А відчуття такі, наче зізнався у коханні або ж запропонував заміж вийти. Хоча впевнена, що навіть такі слова цей чоловік зможе сказати оригінально.